Володимир Лис: Обітниця

– Гадаю, ви вже отримали листа?

– Так, – видихнув Антон. – Хто то? Хто ви такий?

– Несуттєво, – сказав чоловік із молодим голосом. – Важливо те, що борг треба справді повертати. Я чекатиму.

Антон не встиг вимовити: «Скажіть хоч, який борг?» У слухавці переривчасто запікало. Антон відчув, як у нього затрусилося щось усередині. Опустився на стілець.

– Що з вами, тату? – Калина неабияк злякалася. – Хто то був?

– Аби я знав, – Антон витиснув насилу ці слова і простяг невістці смартфон – подарунок чоловіка після одного вельми вдалого рейсу.

– Вам погано? Дати води? Чи таблетку?

– Не тре, – Антон підвівся, і його ноги враз стали не просто важкими, а важезними гирями. І кухня мовби кудись попливла.

– Щось погане сказали?

– Нічого не сказали, – цього разу видав напівправду Антон. – Я піду, приляжу.

– Серце болить? – невістка. – Може, накапати корвалолу?

– Ніц у мене не болить, – відказав Антон. – Серце у мене, як колись співали, – пламенний мотор. Ще справний моторяка. А то так – дурня. Хтось рішив пошуткувати з трухлявого діда.

Дорогою до своєї кімнати він подумав, що Калина, мабуть, почула слова, призначені йому – близько стояла. А мо’, й Ромко почув… Ну й нехай. На ньому немає жодного боргу й жодного гріха. А буде той напасник ще дзвонити – заявить у поліцію. Хай шукають і розбираються. Певно ж, з їхнього міста, знайомий якийсь, якщо знає, як його по батькові. Якщо дізнався номер невістчиного телефона. Очевидно, якийсь зарізяка з ринку, там повно всякої шантрапи. Треба-таки буде спитати в Калини, хто знає її номер, кому давала його, який такий засранець із молодим голосом. Мо’, ще й підбиває до неї клинці? Хай вправить мізки заразі.

Та вже сівши на ліжко, Антон зрозумів, що ні до якої поліції він звертатися не стане, ні про що з невісткою говорити не буде, як і дізнаватися, чиє там ім’я. Бо його пронизала раптова згадка, здогад-блискавка. Згадка про його давній, найтяжчий гріх. Гріх, давності якому не існує. Якого йому ніхто не прощав і не простить. Бо такого не прощають. Але хто і як міг про те довідатися, якщо він нічого ніколи нікому не розповідав, нічогісінько, навіть пів словечка не вимовив. І ніхто не був свідком, і не міг бути в глухій тайзі, де навколо жодної людини – чи то чоловіка, чи жінки – на сотні верст. Хіба звірина, але звірина не вміє говорити, тим паче дізнаватися про таємниці. Та виходить, що хтось же дізнався, та ще й із молодим голосом. Чи хтось тому молодому сказав…

Холод, який був навідався до нього, – то дурниці. Так собі, подув, дмухання вітерцю. І тривога на душі, то наче б щось не таке вже й велике. Є щось незмірно більше, але воно так далеко, що навіть у думках дістатися годі. Та далекість не має виміру, довжини й ширини, вона все віддаляється.

Насправді Антон хотів якомога далі відштовхнути те, колишнє, яке нагадав, розбурхав дзвінок, що постукав до його свідомості вслід за листом. Писулька, яка спершу нічого не значила, а потім виросла в присутність. Антон відчув, що йому хочеться подивитися комусь у вічі. Просто подивитися – і все. Упевнитися, що там побачить себе такого, як був досі, ще кілька годин тому, до потривожності. Той би Антон сказав йому щось розважливе, заспокійливе, таке, що він знав, а тепер от забув.

Скрипнули двері за плечима. Ні, не скрипнули, навіть ходи не почув, а здалося, що пролунав той скрип.

Звичайно, то був Ромко. Наблизився й поклав руку на плече.

– Діт, тобі справді не погано?

– Тебе мати прислала? – Антон відповів запитанням на запитання. Запевняти, що йому добре, не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Хіба розчинитися в цьому вечорі, що причаївся за вікном. Що, як і той невідомець-потривожник, полює на нього. Вечір теж став мисливцем.

Спитав, чи внук не боїться ходити до школи.

– Чого б я мав боятися?

– І хлопці не б’ються? – Антон уже це недавно питав, а тепер спитав іще раз. Бо не знаходив те, що варто було спитати.

– Я можу сам набити, як тре, – гордо сказав Ромко.

– А як не тре – можеш?

– Як не тре – то нащо й руку підіймати? Діт, ти ж мене сам учив.

– Точно, – потвердив Антон. – На тім і тримайся. Інакше станеш гицелем.

Чи полегшало йому після цього перекидання словами з Ромком?

Уперше хотілося внукові сказати: «Йди собі». Ромко теж носитиме його таємницю. Вони стануть змовниками – онук і його мати, невістка Калина. Якщо захочуть, по шматках краятимуть його душу. А що залишиться тоді йому самому?

Антон став питати внука про його друга Славка, якого батьки віддали в престижну гімназію в самому центрі міста, а не в школу, що зовсім недалеко од їхньої вулички. Виявилося, що Славко геть «запанів». Ну й нехай, Ромко йому нав’язуватися не буде. У нього тепер є інші друзі. Але Антон уловив: онукові шкода, що Славко тепер не такий, як був раніше. І тут Антон піймав себе на думці, що він сам стає не таким, як був раніше, ще кілька годин тому. І причина не в його таємниці. Знову в чомусь іншому, більшому?