Володимир Лис: Обітниця

«Але як би тобі хотілося, щоб до когось ревнували», – подумав Богдан.

Він провів поглядом Алевтинину поставу, яка потягла за собою запах парфумів і рештки невидимого диму, що раптом з’явився довкола цієї дивної з поголеною головою жінки. Жінки, яка хотіла купити (чи тільки таємно цього прагла) будинок, що затуляв замок. Жінки, яка пішла не попрощавшись, так стрімко попрямувала до свого крайнього дому, мовби втікала чи боялася, що сусід передумає і гукне про те навздогін.

І Богдан таки навідався наступного дня до будівлі, яку мали продавати. Благо, міг покинути свою крамничку-майстерню коли завгодно. Ризикував хіба тим, що хтось за його відсутності поцілував би на дверях замок. Дочекався двох чоловіків і жінки з того фонду. І поцікавився, за скільки продаватимуть будинок. Отримав скептичний жіночий позирк, який свідчив, що він явно не скидається на багатого покупця.

– Дізнаєтесь на аукціоні, – сказала жінка.

Богданові хотілося зіграти не те що вар’ята, а багатого вар’ята. Але бажання враз минуло. Вивітрилося. Бо із-за будинку – довгого, неоковирного й доволі обдертого – раптом вирвався вітер. Та такий, що зірвав із голови жінки капелюшок. Богдан кинувся – інстинктивно, хоча встиг подумати: «Мій шанс» – і наздогнав це рожеве диво аж за будинком. Капелюшок пахнув парфумами і ще чимось незрозумілим, а може, й таємничим. Богдан поніс його, мов коштовний скарб, двома руками і вручив засушеній зануді, як він оцінив жінку з комісії. Та ґречно подякувала, дмухнула на капелюшок перед тим, як надягнути на високу копицю-зачіску. І милостиво сказала, що стартова ціна очевидно буде не менш мільйона гривень, адже це єдиний будинок в історико-культурному заповіднику, який підлягає продажу. Мали його знести, бо не має історичної цінності, але є люди, котрі хочуть переобладнати будинок під ресторан. Бо ж місце вигідне, поруч із замком. І все ж вони не просто продають, а виставляють на аукціон. Усе чесно! Отож пан може позмагатися.

– А як ви хочете його використати? – спитала жінка.

І тут на Богдана зненацька напав приступ веселощів. І він іронічно, весело промовив, що особа, котру він представляє – ледь не вимовив: лиса особа – хоче просто знести будинок, бо він заважає їй з їхньої вулиці Обітниці бачити замок. Знести – і все. Він уже своє відслужив.

– Обітниці? – перепитав чоловік, що стояв поруч із жінкою в рожевому капелюшку, який порятував Богдан. – Вулиця справді так називається?

– А чому б і ні, – відказав Богдан. – Колись так називали, а тепер відновили старовинну назву, десь, здається, у дев’яностому році. Поруч є вулиця Плитниця, то чому б не бути Обітниці?

«Справді, чому б і не бути?» – так думав Богдан теперішній, в’язень, зек, що ось уже восьмий рік позбавлений волі за злочини, яких не скоїв і не міг скоїти. Він прокидається о другій чи третій годині й не може до ранку заснути. Або засинає за пів години до загального підйому. Не раз і не два згадує Шевченків образ: «Не спалося, – а ніч, як море». А йому хочеться і заснути, і розсунути цю ніч руками, зробити її всеосяжною і нескінченною. Щоб вона ніколи не закінчувалася, не було підйому, умивання й шикування, щоденних перепалок, постійної настороги й боротьби за життя. Хоча б такого, яким воно є тепер.

«Чому б і не бути?» – слова з далекого минулого. Справді, як він довідався, Обітниця стала Обітницею тоді, коли в Лучеську відновилися давні назви вулиць, таких як Градний узвіз, Кривий вал, На Таборищі й подібні. До того їхня вулиця носила ім’я якогось маловідомого партійного діяча. Який діяч – така й вуличка. Але хто дав таку первинну назву, кажуть, ще десь у Середньовіччі… Хто й кому давав тут обітницю? «Не питай», – каже собі Богдан.

Над чужим містом, на окраїні якого й примостилася колонія, розхлюпується, більшає і водночас починає висихати ніч-море. Він пливе по ньому до свого міста. І коли вже не пливе, а йде його вулицями, йому назустріч із тої частини Лучеська, яка називається Старим містом, вирушає дівчина з темно-сірими, синюватими очима, в глибині яких живе загадкова пташина. Богдан знав, де вони мають зустрітися – неподалік мосту через річку, що ділить місто на дві частини, більшу й меншу. Навпроти їхнього інституту мистецтв, у якому він тоді вчився. Дівчина поверне голову в бік будівлі інституту й роздвоїться. Одна продовжить іти далі, в напрямку мосту, а друга спуститься вниз і візьме його за руку. І поведе за собою. І вони підуть, щоб наздогнати ту, другу. І наздоженуть. Богдан поволі прямує за спиною дівчини й раптом думає, що вона, можливо, йде на міст, щоб кинутися з нього в річку. Думка його вражає і лякає. Він вирішує йти і далі за дівчиною в легкій рожевій курточці (бо ж весна), і коли вона зупиниться, щоб виконати свій задум – кинутися вниз, назустріч, як завжди, сірій свинцевій воді, – схопити за руки, за плечі, врятувати. Але дівчина не спиняється, тільки десь посередині мосту, певно, почувши кроки в себе за спиною, повертає голову. Богдан уперше (сотні разів уперше) бачить її темно-сірі, з голубуватим відливом очі, родимку обіч верхньої губи, локон, що хоче дотягнутися до правого ока. У тому оці, як і другому, лівому, німе запитання: чого ти хочеш, хлопче, чому йдеш за мною? – і легкий острах. Дівчина явно чекала, що він її помине й піде далі. Він так і зробив. І тепер прислухався – чи вона йде далі, ця дівчина? Чи йде далі його Марічка, Марися, Марі, Марічечка-річечка, Марусиночка, з якою він познайомиться на тому березі. Імен у неї багато, а дівчина одна, його дівчина. Яка стане його коханою, дружиною і долею. І якій він укотре подумки ставить одне-єдине запитання, що мучить його: чому вона його зрадила, повірила в його провину? Як вона могла, якщо не раз казала, що любить, кохає його більше за все на світі, ще більше, ніж він любить її.