Володимир Лис - Обітниця

– Хіба я щось кажу?

Антон погладив малого по голові. Відчув, як йому хочеться приголубити цього неслуха й улюбленця всієї родини, але не тому, що він його безмежно любить, а тому… Тому, що йому, дідові, раптом захотілося попросити в онука захисту – від кого? Може, від того, хто в сутінках, що вже поволі гуснуть за вікном, стане в саду, почне трусити яблуню, щоб збити на землю два останні яблука з вершечка?.. Хто має прийти? Антон не знає і знати не хоче – то химера, що раптово виникла, викликана чудернацьким листом-погрозою. Звідки і хто прийде? От іще! Нема в нього ніякого боргу, хтось, певно, хихотить зараз, що надурив діда, змусив тривожитися.

– Спитай про щось у мене, – несподівано для самого себе попросив онука.

– Про що, дідунь? – Ромко спитав, не відриваючись від гри.

– Про що завгодно.

– Я зараз придумаю і спитаю, – пообіцяв Ромко.

«Не спитаєш, гицеляко, бо хто такий дід, просто старий з гиншого світу», – сердито подумав Антон і подався на кухню, щоб начистити картоплі для своєї улюбленої страви – дерунів. Вони для нього найсмачніші саме такої пори, коли бульбини вже не молоді, але ще й не вилежані.

Годилося б насварити внука за стрілялки, але Антон пригасив злість, що раптом виникла. Бо розуміє, що злість йому підсовує як порятунок той, хто прийде в сутінках у садок. Коли бере картоплину до рук, відчуває, як йому хочеться, щоб онук покинув ту дурну гру і прибіг, торкнувся, спитав: «Діт, а де мій ніж?»

Онук не прибіг, і невістка Калина щось довго не верталася з роботи. Що то до вечора робити на тому базарі? Пригадав: казала, що забіжить до подруги, і тут виникає підозра, що подруга насправді подруг, а Калина користується моментом, що Валерій знов у своєму дальньому рейсі. Цього разу Антонові важко прогнати злість. А йому шкода сина, що десь там далеко мотає свої кілометри на дорозі від дому, від Лучеська, від затишку, від батька й сина, від жінки, що не вміє берегти вірність. А попереду ж і холод пізньої осені, й зима, а вона цьогоріч буде сніжною, – підкидає хтось думку, – і Антонів жаль, що замінив злість; ні, не замінив, а поєднався з нею і вже точить душу, набридає, як пізня муха, що звідкілясь залетіла до кухні.

Антон узявся виганяти муху, та де там. Клята зміючка злетіла й сіла на стелі. Довелося ні з чим вертатися до картоплі й піймати себе на думці, що йому сьогодні не хочеться дерунів, а тоді нащо чистив?

– Малий, – покликав Антон. – Ромку, холера ясна!

Онук прибіг, пичка була в нього хитрущо-винуватою, він таки вимовив «Діт, а де мій ніж?» Антонова злість незадоволено бурчала вже десь у животі, скиглила, мов чогось просила, й Антон випив пів чашки води. Далі прикотилася, звісно, невістка, куди їй дітися, відразу видала, мовби виставляючи невидиме забрало, що дзвонив Валера, він уже під’їжджає до пункту призначення (що за слова, думає Антон, не можна просто назвати місто?), якщо все буде добре, завтра ж і назад. Калина похвалила свекра за начищену і вже майже натерту картоплю, сказала, що вона теж думала про деруни, ви молодець, тату, а вона ото помогла Люсьці помиритися з чоловіком.

Усе ніби входило у звичний режим, непевна тривожність розсмоктувалася, розсотувалася, все добре, лагідно, звично. Все, та не все.

Спершу капосний Ромко продав діда: «Мам, а дід листа одержав».

Калина не могла підступно не спитати:

– І хто ж згадав, що, крім есемесок, ще й листи є?

– Та мій знакомий їден, – збрехав Антон і видав щось схоже на усмішку. – Такий старий пеньок, як і я.

– Казала: беріть собі стару мобілку, – нагадала Калина.

– Та вже хватить, що ви всі мобілізовані, – буркнув Антон. – Тре, то он Ромкові подзвониш.

– А як мене вдома не буде? – вставив і свої п’ять копійок онук. І відразу захихотів. – Діт, як ти сказав? Мобілізовані? Клас! Скажу в нашому класі, що ми всі мобілізовані.

І мобілка таки нагадала про себе, вже коли повечеряли.

– Так, можна, – він почув голос Калини, а далі невістка – диво-дивне – простягла плаского апарата йому, Антонові.

І промовила здивовано:

– Вас, тату…

– Мене?

– Так.

– Хто?

– Не знаю. Зараз довідаєтесь.

Голос у Калини недарма здивований. Бо ж номер свій нікому, крім друзів чи добрих знайомих, вона не давала. А цей голос їй незнайомий, чужий.

Антон обережно взяв тонку цяцьку, спантеличеність проривалася назовні, коли вимовив:

– Гальо… Слухаю…

– Добрий вечір, Антоне Трохимовичу, – забринів у вухові чоловічий напівбасок.

– Добрий, – одказав Антон і почув у відповідь: