Володимир Лис - Обітниця

Калина думала, що б іще запитати.

Але ж чому так довго не вертається свекор?

Тут вона пригадала, як іще років десять тому, коли обоє – Олена Платонівна і Антон Трохимович – овдовіли, на їхній вулиці та й на сусідніх поговорювали, що вони можуть поєднати долі. Валерій ніби жартома спитав батька, коли той у приймаки піде, бо ж сусідка залишилася жити сама. Свекор тоді образився, сердито відповів: «Що, ніяк не діждетеся, коли випхнете старого з хати?» Довелося перепрошувати. Ледь заспокоївся.

– Зараз тато прийде, – сказала Калина.

– Думала, мене осінь проводжатиме, – Олена Платонівна. – А вона тільки ще береться в боки. Я нового хазяїна попросила, щоб яблуню під вікном, біля якого ми з Семенком спали, поки ще не зрубував. Хай ще хоч раз вродить. – Вона зітхнула. – Сентиментальна стара баба. А от і ваш Антон-боровичок підпливає.

«Господи – з Семенком!» – подумала Калина.

Хвиля ніжності раптом підхопила, а далі здушила їй горло.

Справді, до них підтупцював свекор Антон. Котився, на боровичка схожий.

Сказав:

– Ну ба, невісточка почула, як мої кісточки торохкотять здалеку, і вийшла.

Та було чути, що старий задоволений з такої оказії.

Калина повідомила, що їхня сусідка завтра назавжди від’їжджає.

Антон:

– Знаю. Од мене, од кого ж іще, тікає.

Олена Платонівна:

– Антончику, ти ж до мого двору так і не дочалапав.

Калина зрозуміла, що їх треба залишити вдвох. Трохи з образою подумала – бач, знав, а їй нічого не сказав, що бабця Олена зібралася завтра покинути Обітницю. Обійняла Олену Платонівну, мовила: «Навідуйтеся» – і рушила до своєї оселі.

З її душі спала тривога. Про дзвінок і лист скаже чоловікові, як той повернеться. А мо’, й нічого казати не треба? Може, під замком свекор уже поховав свою тривогу?

Антон вернувся до хати десь за пів години.

І сказав до невістки, котра вже встигла прийняти душ перед сном.

– Тепер, Калинко, я найстаршим на Обітниці лишився. Не проведе Олена, коли в Гаравицю повезуть.

– Тату, про що ви таке кажете? – Калина мало не зойкнула.

Почула:

– Правду кажу. У Старому місті баба з косою старих пеньків усе менше зоставляє. Всіх корчує. Олена, бач, од неї втекти аж у Вінницю надумала. Під крило, як то Валерка наш каже – до презіка, чи що… Нє, він тоже нікуди не втече, як і всі ми.

«Раз жартує, хоч і так сумно, то, може, хмара й пройшла вже», – подумала Калина.

Але хмара повернулася до Антона, як у ліжко вклався. За вікном обходив Старе місто пізній вечір, потім темного дідка замінила баба-ніч, а його сон як заховався десь під ліжко, то й не вилазив. І Антонові й собі захотілось у Гаравицю – в те село за Лучеськом, коло якого вже тепер ціле місто мертвих виросло. Ні, не лягти у ще не зовсім схололу осінню землю, хай Бог боронить. Тому строк прийде. Антонові пекуче захотілося встати, вийти з дому й піти чи зловити якесь таксі, щоб поїхати на цвинтар за Гаравицею до Юзефи, а там сісти коло могили на лавочку, яку сам змайстрував, пофарбував і поставив, і в усьому признатися. Ні, про свій такий великий гріх він має розказати на колінах перед Юзефиним вічним спочинком.

Антон подумки встав і вибрався з хати. Подумки, бо ж Калина чутко спить – як мишка під помелом. І собі встане, затривожиться. Та й куди підеш, ще нарвешся на якихось нічних бандюг, що темної пори коло ресторану біля замку чи довкола ринку за замком вештаються. Він про такі оказії чув і читав не раз. Іноді здається, що в їхньому місті, і Старому, і новому, тепер справжнє полювання на таких дідів, як він, яким чогось не спиться. Нє, він, Антон, не хоче вмирати не своєю смертю з поламаними ребрами. Але йти до Юзефи треба. Хоч отак, у думках, у тому мареві, у тій пропасниці, на заміну якій ніяк не прийде сон.

«Чого ж я гадав, що можна втекти, перехитрити і пам’ять, і гріх, і Обітницю, на якій живу, і оті обітниці, які я давав», – подумав Антон.

А за вікном шумів, налітаючи хвилями, вітрисько, блукала ніч, кликала до себе і десь там ждала його болючої сповіді Юзефа. Досі жива.

В Ольги, найближчої сусідки Олени Платонівни, сьогоднішній день був начеб роздвоєним. Вона взяла відгул, щоб попрощатися з пані Оленою, як вона її частіше називає, – і пані Олені те явно подобається. Точніше, то не відгул, а день – гуляй душа. Бо її начальник, із древнім, як Лучеський замок, ім’ям Амвросій, вчора сказав: «Не дратуйте мене, пані Ольго». Ольга – сама покаянна покірність: «Я дратую? Господи, що ж ви, пане начальнику?» Амвросій у відповідь – тепер вона дратує його вдвічі більше, називаючи так. Навіщо це підкреслене нагадування?