Брюс Кемерон: Шлях додому

– Що це? – Її рот відкрився, а очі розширилися.

– Це цуценя.

Вона присіла і простягла руки, а я лягла на них, перекочуючись на спині й жуючи пальці.

– Ну, я бачу, що це цуценя, Лукасе. Що воно тут робить?

– Це вона.

– Це не відповідь на моє запитання.

– Приїхали люди зі служби порятунку тварин, щоб забрати решту котів. Принаймні більшість із них. У підвалі під будинком був виводок кошенят і це маленьке цуценя, – сказав він.

– І ти приніс її додому, бо…

Він підійшов і присів поруч із жінкою, і тепер аж двоє людей торкалися мене!

– Бо ти лише поглянь на неї. Хтось покинув її, і вона пробралася до підвалу, де, мабуть, голодувала.

– Лукасе, але ти не можеш мати собаку.

Страх чоловіка вже зник, та я відчувала щось інше, що його непокоїло, інше почуття. Його тіло напружилося, а обличчя загострилося.

– Я знав, що ти це скажеш.

– Звісно, скажу. Ми ледве зводимо кінці, Лукасе. Ти знаєш, як дорого утримувати собаку? Рахунки від ветеринара і за собачий корм дуже швидко зростатимуть, – сказала вона.

– Я пройшов другу співбесіду в асоціації ветеранів, і мені сказали, що лікар Ґанн має мене затвердити – я тепер усіх там знаю. Отже, я матиму роботу. Я отримуватиму гроші.

Він гладив мене, і я відчувала, як розслаблююся і починаю засинати.

– Річ не лише в грошах. Ми ж говорили про це. Я дуже хочу, щоб ти зосередився на вступі до медколеджу.

– І я на ньому зосереджений ! – Його голос прозвучав різко, і моя втома зникла. – Тебе не влаштовують мої оцінки? Якщо річ у цьому, поговорімо про це.

– Звичайно ні, Лукасе. Оцінки , припини. Те, що ти несеш цей тягар на собі й лишаєшся відмінником, – це неймовірно.

– То ти не хочеш, щоб я заводив собаку, чи не хочеш, щоб я приймав важливе рішення самостійно?

Від його тону я стривожилася. Тицьнула в нього носом, сподіваючись, що він пограється зі мною і забуде про те, що його засмутило.

Довга пауза.

– Гаразд. Знаєш що? Я постійно забуваю, що тобі майже двадцять чотири роки. І занадто легко повертаюся до стосунків матері та сина, які у нас завжди були.

– Завжди були, – його голос прозвучав пригнічено.

Ще одна пауза.

– Так, окрім більшої частини твого дитинства. Ти маєш рацію, – сумно промовила жінка.

– Вибач. Не знаю, чому я про це згадав. Я не навмисно.

– Ні, ні, усе правильно. І ми можемо говорити про це так часто, як тобі потрібно, і я завжди погоджуватимуся з тобою, бо прийняла купу неправильних рішень у своєму житті, і багато з них пов’язані з тим, що я покинула тебе. Але тепер я намагаюся все компенсувати.

– Знаю, мамо.

– Ти маєш рацію щодо цуценяти. Я за звичкою реагую так, наче ти досі підліток, а не мій дорослий співмешканець. Але подумай про це, Лукасе. Наш договір оренди не дозволяє тримати вдома домашніх тварин.

– Хто про це дізнається? Напевно, єдина перевага цієї найпаршивішої квартири в будинку – це те, що двері виходять на дорогу, а не у двір. Я виноситиму її на руках, а коли дозволятиму побігати, ніхто в будинку не знатиме, звідки я. Я ніколи не випускатиму її у двір і триматиму на повідці. – Він поклав мене на спину й поцілував у животик.

– У тебе ніколи не було собаки. Це велика відповідальність.

Чоловік нічого не відповів, а просто продовжував тикатися в мене носом. Тоді жінка розсміялася, радісно й легко.

– Гадаю, про що мені не треба читати тобі лекцію, так це про те, як бути відповідальним .

Упродовж наступних кількох днів я пристосовувалася до нового чудового життя. Дізналася, що жінку звуть Мама, а чоловіка – Лукас.

– Хочеш смаколика, Белло? Хочеш?

Я дивилася на Лукаса, відчуваючи, що він чогось очікує від мене, але не розуміла, чого саме. Потім він витягав руку з кишені, давав мені маленький шматочок м’яса, і на моєму язику вибухав потік дивовижних відчуттів.

Смаколик! Невдовзі це стало моїм улюбленим словом.

Я спала з Лукасом, скрутившись калачиком на м’якій купі простирадл, які трохи порвала, перш ніж зрозуміла, наскільки сумним робить його цей вчинок. Лежати біля нього було навіть комфортніше, ніж притулятися до Мами-Кішки. Іноді я обережно брала його пальці до своєї пащі, поки він дрімав, але не для того, щоб укусити, а лише для того, щоб ніжно погризти – з такою любов’ю, що в мене аж щелепа боліла.

Він звав мене Белла. Кілька разів на день Лукас брав повідець – так він називав ту штуку, яку чіпляв до нашийника. За допомогою повідця тягнув мене туди, куди хотів, щоб я йшла. Спочатку мені не подобалася та штука: здавалося безглуздим, коли мене тягнуть за шию в один бік, а я відчуваю аромати чудових речей в іншому. Але потім зрозуміла, що коли повідець знімають із місця біля дверей, то це значить, що ми йдемо «гуляти», а від цього я була в захваті. Також я обожнювала, коли ми поверталися додому, де на нас чекала Мама, і тоді я бігла до неї в обійми. І ще любила, коли Лукас клав їжу до моєї миски чи коли він сідав так, щоб я могла погратися з його ногами.