Брюс Кемерон - Шлях додому

– Це і є особисте. Це особисте для котів. І особисте для мене, – виголосив Лукас. – Вони самі в усьому світі. Покинуті. Я єдине, що в них є.

– Так, усе, не сперечатимуся.

– Ми викликали людей зі служби порятунку тварин.

– Не моя турбота. Ми не можемо чекати, доки вони приїдуть.

– Ні! – Лукас широкими кроками підійшов до великої машини і став перед нею, а я пішла слідом, і повідець між нами не натягнувся. – Ви не можете цього зробити.

Я глянула на величезну штуковину, не розуміючи, що це.

– Ти починаєш дратувати мене, друже. Зійди з дороги. Ти порушуєш чуже право володіння.

– І не поворухнуся, – Лукас підняв мене й притис до грудей.

Чоловік підійшов до нас ближче, витріщаючись на Лукаса. Вони були одного зросту, обличчя до обличчя. Ми з Лукасом подивилися на нього у відповідь. Я замахала хвостом.

– Ти справді хочеш у це влазити? – м’яко запитав чоловік.

– Ви не проти, якщо я спочатку поставлю свою собачку?

Чоловік відразливо відвернувся.

– Казала ж мати, що будуть такі дні, – пробурмотів він.

– Агов, Дейле! – гукнув один з чоловіків. – Я щойно говорив з Ґантером. Він сказав, що зараз приїде.

– Добре. Чудово. Тоді хай розбирається з цим протестантом.

Чоловік відвернувся і підійшов до своїх друзів. Я подумала, чи не захоче решта людей погладити мене. Мені це сподобалося б.

Невдовзі під’їхала велика темна автівка, і з неї вийшов чоловік. Він поговорив із групою чоловіків, які дивилися на мене, тому що я була тут єдиною собачкою. Потім чоловік підійшов глянути на мене. Він був вищий за Лукаса й ширший. Коли він наблизився, я відчула з його одягу й віддиху запах диму, м’яса й чогось солодкого.

– То в чому річ? – запитав він Лукаса.

– Під будинком досі живе кілька котів. Я знаю, що ви не хочете ризикувати й завдавати їм шкоди, – відповів Лукас.

Чоловік похитав головою.

– Там немає ніяких котів. Ми переловили їх усіх.

– Ні. Там досі є кілька тварин. Щонайменше троє.

– Ну, ти помиляєшся, і у мене на це немає часу. Ми вже відстали від графіка через цих клятих котів, і я не витрачатиму ще один день на них. Я маю зводити будинки.

– Що ви з ними зробили? З усіма котами, які жили тут? Серед них же були маленькі кошенята!

– Це тебе не стосується. Нічого з цього тебе не стосується.

– Ні, стосується. Я живу по той бік вулиці. Я бачу, як коти приходять і йдуть.

– Молодець. Як тебе звати?

– Лукас. Лукас Рей.

– Я – Ґантер Бекенбауер.

Чоловік простяг долоню й на мить узяв Лукаса за руку, а потім відпустив. Коли Лукасова рука повернулася до мене, то пахла м’ясом і димом. Я ретельно обнюхала її.

– Це ти від’єднував сітку від стовпа? Мої хлопці вже тричі її лагодили.

Лукас нічого не відповів. Лежачи у нього на руках, я почала засинати.

– І це ти, очевидно, підгодовуєш котів. Що насправді не зовсім вирішує проблему, розумієш?

– То ви, значить, не проти, щоб вони голодували?

– Це коти . Вони полюють на пташок і мишей, ти хіба цього не знаєш? Тому вони не голодують .

– Це неправда. Вони надміру розмножуються. Якщо їх не спіймати й не стерилізувати, вони народжуватимуть цілі виводки, а більшість кошенят помре від голоду чи хвороби, викликаної недоїданням.

– І це моя провина?

– Ні. Слухайте. Усе, що я прошу, – це щоб ви дали час вирішити ситуацію гуманним шляхом. Для цього є спеціальні організації, які займаються тваринами, що не з власної вини залишилися покинутими й живуть у небезпеці. Ми зателефонували до однієї з таких організацій, і люди вже на підході. Дозвольте їм виконати роботу, а потім ви зможете виконувати свою.

Димно-м’ясний чоловік слухав Лукаса, але все одно хитав головою.

– Гаразд, звучить так, наче ти цитуєш якийсь веб-сайт абощо, але зараз ми говоримо не про це. Ти хоч уявляєш, як важко щось побудувати в наш час, Лукасе? Потрібно обійти з десяток організацій. Я нарешті дістав дозвіл на знесення після року відмов. Року . Тому я маю почати працювати, зараз же.

– Я не рушу з місця.

– Ти серйозно збираєшся стояти перед екскаватором, поки той зноситиме будинок? Я викликаю поліцію.

– Чудово.

– Хтось казав тобі, що ти впертий маленький гівнюк?

– Впертий – можливо, – відповів Лукас. – А що маленький – ніколи.

– Ха. Ти ще той фрукт.

Чоловік пішов геть, не погладивши мене, що було дуже незвично. Якийсь час ми стояли на місці. Велика машина замовкла, і, коли гуркіт стишився, я якось по-іншому відчула своє тіло: наче мене щось стискало, а тепер це припинилося. Лукас поставив мене на землю, і я обережно обнюхала ґрунт. Хотіла гратися, але Лукас просто стояв на місці, а повідець не давав достатньо простору, щоб побігати навколо.