– Тут поруч, у квартирі в будинку через дорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повз це місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.
– Ви живете сам?
Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка. Я насторожено підняла голову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотіла облизати йому обличчя.
– Ні, я живу з мамою.
– О.
– Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора. Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неї з’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю з асоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.
– Мені дуже прикро.
– Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож я багато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемо приділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака піде на користь нам обом. Мама поки що не може працювати.
Він присів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене, а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя. Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала, що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховалася Мама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду з цим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою. Саме цього я хотіла: бути разом з ним.
– Ви колись мали цуценя? – спитала жінка. – Ви знаєте, що вони потребують чимало уваги?
– Я ріс із тіткою. У неї було два йоркширських тер’єри.
– Цей цуцик уже більший за йорка. Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У нас є процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас так рідко повертають тварин, – це дуже суворі вимоги.
– Що ви хочете цим сказати?
– Я відмовляю. Не можу дозволити вам забрати її.
Чоловік глянув на мене й усміхнувся.
– Ну, що, маленька, ти чула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба ти цього хочеш? – Він схилився обличчям до моєї морди, і я його лизнула. Він усміхнувся. – Ми з цуценям голосуємо за те, що воно залишиться в мене. Два проти одного, – м’яко заперечив він жінці.
– Ха, – видала вона.
– Одрі, я думаю, що все це не просто так. Була причина, через яку ця маленька дівчинка опинилася в підвалі, ховаючись разом з котами. І думаю, що це причина, аби я знайшов її.
– Вибачте, але існують правила.
Він кивнув.
– Завжди є правила й завжди є винятки з правил. Це і є один з тих винятків.
Якусь мить вони стояли мовчки.
– Чи вдається людям у вас вигравати? Я маю на увазі перемагати в суперечках з вами? – зрештою запитала жінка.
Він кліпнув.
– Авжеж. Але, гадаю, не в цьому випадку.
Вона похитала головою й усміхнулася.
– Ну, гаразд, як ви сказали, це ви її знайшли. Чи зможете одразу відвезти її до ветеринара? Скажімо, завтра? Якщо пообіцяєте зробити це, то, думаю, я буду не проти… Дозвольте віддати вам деякі речі, у мене є повідці, нашийники й корм для цуценят.
– Агов, цуцику! Хочеш жити у мене?
На його обличчі сяяла усмішка, але в голосі я відчувала щось таке, чого не могла зрозуміти. Він був стривожений, стурбований чимось. Хай там що мало статися, його це хвилювало.
Мама-Кішка не вийшла. Я відчувала її запах, коли чоловік ніс мене геть від лігва, і уявляла, як вона досі ховається від людей у вузькому укритті. Не зовсім її розуміла: чого боя ти ся? Я почувалася як ніколи чудово з цим чоловіком, а доторк його рук до моєї шерсті був найприємнішим з усіх.
Люди зачинили двері фургона, і звуки братів і сестер різко обірвалися, а потім фургон поїхав геть, лишаючи по собі протяжні запахи моєї котячої родини. Я задумалася, чи побачу їх знову, але в мене не було часу розмірковувати про це дивне розділення: мої брати і сестри прямували в один бік, наша мати – у другий, а я в третій. Навколо було стільки нових звуків і видовищ, що у мене паморочилося в голові.
Коли чоловік приніс мене в те місце, яке я невдовзі навчуся називати своїм домом, мене огорнув запах їжі, пилу, хімікатів і жінки. Він поставив мене на підлогу, яка виявилася вкритою неймовірно м’яким килимом. Чоловік пішов в інший бік кімнати, і я помчала за ним, а коли він зігнув ноги і сів поруч зі мною, заскочила йому на коліна.
Я відчувала, як хвилювання чоловіка зростає, воно було на його шкірі. Так само напружувалася і Мама-Кішка, коли розуміла, що до отвору наближаються люди.
– Лукасе? – почувся жіночий голос. Я зіставила його з запахом, що нашарувався на кожному предметі в кімнаті.
– Привіт, мамо.
До кімнати увійшла жінка й зупинилася. Я підбігла привітатися з нею, махаючи хвостом і намагаючись облизати їй руки.
Читать дальше