Брюс Кемерон: Шлях додому

– Сюди, цуцику! – Я кинулася вперед, просто їй у руки, махаючи маленьким хвостиком. – О Господи, який ти милий!

– Піймали ще двох! – гукнув голос ззовні.

Я облизала жінці обличчя, звиваючись і вовтузячись.

– Лукасе! У мене тут цуценя, можете забрати його? – Вона підняла мене й оглянула мій животик. – Тобто її. Це дівчинка.

В отворі з’явився чоловік, який приносив нам їжу в мисках, його запах заповнив повітря. Він простяг руки, обережно взяв мене й витягнув на світ. Моє серце билося, але не від страху, а з великої радості. Я досі відчувала позаду себе кошенят, їхній переляк, запах Мами-Кішки в повітрі був сильний, але в ту мить я просто хотіла, щоб людина тримала мене на руках, хотіла кусати пальці чоловіка і стрибати на нього, коли він опустив мене і прокотив холодною землею.

– Яке ж ти дурко! Ти дурненьке цуценя!

Поки ми гралися, жінка по черзі витягала кошенят і передавала двом чоловікам, які садовили їх у клітки в задній частині фургона. Маленькі кошенята розпачливо нявчали. Їхні крики засмутили мене, бо я була їхньою старшою сестрою, але ніяк не могла допомогти, тільки думала, що незабаром до них приєднається наша мати і їм стане краще.

– Гадаю, ми дістали всіх, – сказала жінка, підійшовши до того місця, де я гралася з чоловіком. – Окрім тих, хто втік.

– Так, вибачте. Ваші хлопці ловили їх, але від мене допомоги було небагато.

– Усе гаразд. Для цього потрібен досвід.

– Що буде з тими, хто втік?

– Ну, сподіваюся, вони не повернуться одразу, бо робітники збираються знести ці будинки. – Жінка опустилася навколішки, щоб почухати мене за вушками. Увага двох людей водночас – це найчудовіше з усього, що колись відбувалося зі мною. – Інших собак у підвалі не було. Гадки не маю, що там робив цей малюк.

– Я раніше її не бачив, – сказав чоловік. – Завжди були самі коти. Скільки їй?

– Не знаю, мабуть, тижнів вісім. Виросте великою, це вже помітно. Подивіться на її лапи.

– Що це за порода, вівчарка? Мастиф?

– Ні. Тобто тут є домішок мастифа, але з мордочки мені здається, що це стаффордширський тер’єр чи ротвейлер. Важко сказати. Тут, імовірно, цілий коктейль собачих ДНК.

– На вигляд вона здорова. Ну, якщо вона жила у цьому підвалі, – сказав чоловік.

Він підняв мене, і я зм’якла в його руках, а коли підніс ближче, то спробувала вкусити за ніс.

– Я сумніваюся, що вона жила тут, – сказала жінка. – Ймовірно, просто прибігла сюди слідом за кошеням чи котом. До речі, коли ви востаннє бачили маму-кішку?

– Кілька днів тому.

– У підвалі її не було, значить, ми прийшли невчасно, тоді, коли вона пішла на полювання. Якщо побачите її, повідомте мене, гаразд, Лукасе?

– У вас є візитка абощо?

– Звісно.

Чоловік поклав мене на землю, і вони з жінкою підвелися. Вона щось передала чоловікові. Я сперлася лапами йому на ноги, прагнучи понюхати цей предмет. Мене цікавило все, що робив цей чоловік, а найбільше хотілося, щоб він знову присів і ще трохи погрався.

– Одрі, – промовив чоловік, дивлячись на маленьку штукенцію, яку тримав між пальцями.

– Якщо мене не буде, поговоріть із будь-ким, хто відповість. Усі знають про цей будинок. Ми приїдемо і спробуємо спіймати всіх бездомних котів. До речі, я дізналася, що останнім часом ніхто не привозив велику групу котів у жоден із притулків у Денвері. Гадаю, нам слід припустити найгірше.

– Хіба може хтось зробити таке? – промовив чоловік, і в його голосі почулося страждання. Я стрибнула йому на ноги, щоб він знав: якщо йому сумно, то внизу є цуценя, здатне прогнати всі турботи геть.

– Не знаю. Іноді я взагалі не розумію людей.

– Я жахливо почуваюся.

– Не треба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч я не розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку. Ми могли б знайти кільком із них домівку, і у нас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякі люди навіть не намагаються вчинити правильно. – Жінка підняла мене. – Гаразд, маленька, готова їхати?

Я замахала хвостом, а потім викрутила голову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його руках я хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.

– Гм, Одрі?

– Що?

– Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово, технічно це я його знайшов.

– О, – жінка поставила мене на землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти його черевики. – Ну, я не можу так просто віддати тварину. Існують певні процедури.

– Хіба що це моє собача, тоді ви мені його не віддаєте.

– Гаразд. Послухайте. Я не хочу, щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя? Де ви живете?