Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Ось вони, вже в дорозі! — сказала Сесі, незворушно лежачи на своєму ліжку.

— А де вони зараз? — не приховуючи захвату вигукнув Тімоті ще з порога кімнати.

— Хтось над Європою, а хтось над Азією, дехто понад Островами, ще інші — над Південною Америкою! — продовжувала Сесі із заплющеними очима, при цьому її довгі, чорні вії ледь тремтіли.

Тімоті ввійшов у кімнату на горищі, ступаючи по голій паркетній підлозі.

— І хто там?

— Дядько Ейнар і дядько Фрай, а ще кузен Вільям. Ой, я бачу Фрульду і Хельґара, тітку Морґіану і кузину Вівіан! Ось і дядько Йоганн. Всі вони швидко наближаються!

— А вони в небі? — вигукнув Тімоті, а його сірі оченята при цьому аж світилися з цікавості.

Отут, біля ліжка, він виглядав саме на свої чотирнадцять років.

Надворі гуляв вітер. Ззовні будинок видавися темним, незворушним, освітленим лише сяйвом зірок.

— Хто у повітрі, а хто пересувається землею, по-різному, — мовила Сесі крізь свій сон. Вона лежала непорушно, вдивляючись у себе й озвучуючи побачене. — Я бачу щось схоже на вовка. Воно переходить темну річку саме там, де трохи мілкіше, просто над водоспадом; зоряне сяйво мерехкоче на його шкурі. Ось коричневий дубовий листочок, що здіймається високо-високо в небо. А ще я бачу маленького кажана у польоті. Є тут і чимало інших істот — хтось пробирається лісом, хтось проковзує через слизьке гілля у кронах:, але всі вони поспішають сюди!

— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. З-під комірця у нього, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав Павучок. Він нахилився над сестрою: — Встигнуть до Дня повернення додому?

— Так, звісно, що так, Тімоті, — зітхнула Сесі. Вона немов заклякла. — А тепер не запитуй мене більше нічого. Зараз я хочу помандрувати у ті місця, які люблю найбільше.

— Дякую, Сесі, — сказав він.

Через веранду Тімоті побіг до своєї кімнати. Поспіхом застелив ліжко. Він прокинувся кілька хвилин тому, саме коли заходило сонце, і щойно замерехтіли перші зорі, побіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями щодо вечірки. А зараз вона спала настільки тихо, що жоден звук не долинав із її кімнати. Поки Тімоті вмивав своє лице, Павучок обплів тонку шию Тімоті срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Павучку, завтра — переддень Усіх Святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами його недузі. Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані, такі недосконалі зуби, що ними наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. Його піднесений настрій враз погіршився.

Непроникна темрява огорнула будинок, і Тімоті запалив свічку, щоби бачити хоч щось довкола. Він почувався геть спустошеним. Впродовж минулого тижня уся сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоби попоратися коло дому. Під його очима виднілися сині мішки.

— Павучку, мені геть кепсько, — ледь чутно мовив він до цього маленького створіння. — Я навіть не можу звикнути до того, щоби засинати вдень, як інші.

Він припідняв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби й такі ікла, як сталеві вістря! Чи міцні руки, та ба, хоча б гострий розум! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати світами. Але ні, хтось же мусів народитися покручем, хирляком, в сім’ї — не без виродка. Він навіть… — в цю мить він здригнувся і підсунув свічку поближче до себе — він навіть боявся темряви. Його брати кепкували з нього. Баєн, Леонард і Сем. Вони глузували з нього, бо він спав у ліжку. Це саме стосувалося й Сесі, але з нею було по-іншому — ліжко було частиною створеного для неї комфорту, аби забезпечити необхідний їй спокій, щоби випускати себе, свою душу на полювання. Але Тімоті… хіба він спав у цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях, як усі інші? Ні, він не спав! Мати дозволила йому мати власне ліжко, власну кімнату, навіть власне люстерко. То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, як Христове розп’яття. А якби хоча б крила виросли із його лопаток! Він оголив свою спину, оглянув її. Знову зітхнув. У нього жодних шансів. Анінайменших.