Брюс Кемерон: Шлях додому

– Я знаю.

– Дивись, бачиш оті миски? Хтось підгодовує цих триклятих тварин.

Промені світла проникли глибше і, з’єднавшись, утворили яскраву пляму на підлозі перед отвором.

– Ну, просто чудово. Що, в біса, з цими людьми?

– Хочеш я дізнаюся, хто це?

– Ні. Коли котів не стане, проблема зникне. Я викличу когось.

Промені-шукачі востаннє зблиснули і згасли. Я відчула, як затряслася земля від виразних важких кроків, набагато гучніших, ніж тихенька хода котів. Помалу невідомі істоти відійшли від отвору, і поступово кошенята повернулися до веселих ігор. Я посмоктала молоко разом із братами і сестрами, а потім пішла до кошенят Мами-Кішки. Як завжди, коли денне світло, що проникало через квадратний отвір, тьмяніло, дорослі коти і кішки виходили назовні, і вночі я чула, як вони поверталися, а іноді відчувала кров маленької здобичі, принесеної виводкам.

Моя ж мати, добуваючи їжу, не заходила далі за великі миски з сухим кормом, що стояли відразу біля квадратного отвору. Я відчувала запах їжі у її диханні – то була риба, рослини і м’ясо, і мені стало цікаво, яке це все на смак.

Хай там що спричинило паніку, воно скінчилося.

Я гралася з невтомними кошенятами Мами-Кішки, коли наш світ розбився на друзки. Цього разу це були не окремі промені світла – це був яскравий вибух, що засліпив усе навколо.

Коти з переляку розбіглися. Я застигла, не знаючи, що робити.

– Готуйте сітки: коли вони побіжать, то вибіжать усі одразу!

Звук по той бік від отвору:

– Ми готові!

За світлом усередину продерлися три великі істоти. Це були перші люди, яких я побачила, але відразу зрозуміла, що й раніше відчувала їхній запах, просто не могла уявити, які вони на вигляд. Глибоко всередині мене спалахнув інтерес: мене дивним чином тягло в їхній бік, хотілося підбігти до них, поки вони пролазили крізь отвір. Але я заклякла на місці від сигналу небезпеки, який видавали знавіснілі коти.

– Одного піймав!

Кіт-самець зашипів і закричав.

– Господи!

– Слідкуй за ним, щойно двоє втекли!

– Чорт забирай! – почулася відповідь із того боку.

Я була далеко від матері, тож спробувала відділити її запах серед котячих запахів, а потім обм’якла, відчувши гострі зуби на своєму загривку. Мама-Кішка понесла мене до задньої частини лігва, далеко в темряву, до місця, де кам’яну стіну розріз ' ала глибока тріщина. Вона втиснула мене крізь щілину до маленького вузького простору й поклала до кошенят, а потім згорнулася клубком поруч із нами. Як і Мама-Кішка, кошенята були абсолютно беззвучними. Я лежала разом з ними в темряві і слухала, як люди гукають одне до одного.

– Тут ще й приплід цуценят!

– Ти жартуєш? Гей, тримай он того!

– Господи, а вони швидкі.

– Йди сюди, киць-киць, ми тебе не скривдимо.

– Ось сучка – мати тих цуценят.

– Вона нажахана. Дивись, щоб не вкусила.

– Усе добре. З тобою все буде добре, дівчинко. Йди сюди.

– Ґантер нічого не казав про собак.

– І він не сказав, що тут буде стільки грьобаних котів.

– Гей, хлопці, ви їх там ловите в сітки на вулиці?

– Це збіса важко зробити! – прокричав хтось іззовні.

– Нумо, цуцику. Прокляття! Дивіться! Зараз вийде сучка-мати!

– Господи Ісусе! Є, собака у нас! – прокричав голос з вулиці.

– Сюди, цуцики, сюди. Вони такі маленькі!

– І ловити їх легше, ніж клятих котів, це вже точно.

Ми чули ці голосні звуки, не розуміючи, що вони означають. Промінь світла пробився крізь тріщину до укриття за стіною, але людський запах не наблизився до нашої схованки. Суміш страху й котячих криків поступово зникла, як і решта звуків.

Потім я заснула.

Прокинувшись, я побачила, що матері не було. І братів і сестер також. Заглибина на землі, де ми народилися й лежали, поки мати нас годувала, досі пахла нашою родиною, але, коли я спробувала винюхати слід матері, мене накрило почуття порожнечі й самотності, від якого я заскавчала, а з мого горла вирвалися схлипування.

Я не розуміла, що сталося, але з котів залишилися тільки Мама-Кішка та її кошенята. Нажахана, у пошуках відповідей і безпеки я повернулася до неї і висловила свій страх. Мама-Кішка витягла кошенят з-за стіни, і вони разом зібралися на невеличкому квадратному клапті тканини, який я вважала їхнім домом. Мама-Кішка ретельно обнюхала мене своїм чорним носом. Потім лягла, згорнувшись клубком навколо мене, а я рушила за запахом і почала смоктати молоко. Відчуття на язику були нові й дивні, але тепло та їжа були саме тим, чого я бажала, тому з вдячністю годувалася. За мить до мене приєдналися кошенята.