Брюс Кемерон - Шлях додому

Наступного ранку повернулося кілька котів-самців. Вони рушили до Мами-Кішки, яка попереджувально засичала, а потім повернулися до свого місця і позасинали.

Пізніше, коли дуже яскраве світло в отворі почало тьмяніти, я почула запах ще однієї людини, іншої. Тепер, коли я вже розуміла різницю, то усвідомила, що раніше чула цей запах.

– Киць-киць-киць!

Мама-Кішка раптом зістрибнула з клаптика тканини, залишивши кошенят і мене. З її відходом нас накрила дивна хвиля холоду, і ми всі, приголомшені, притиснулися одне до одного, щоб заспокоїтися, звиваючись у клубок з кошенят і цуценяти. Я бачила, як вона підійшла до отвору, але не вилізла назовні – просто стояла в тьмяному світлі. Коти-самці були насторожі, та не пішли за нею до людини.

– Ти лишилася сама? Я не знаю, що сталося. Мене не було поруч, але на землі є сліди, і я зрозумів, що тут були фургони. Вони забрали всіх котів?

Людина пролізла крізь отвір, на мить затуливши світло. Це був самець – я відчула за запахом, хоча про відмінність між чоловіком і жінкою я дізнаюся пізніше. Він здавався трохи більшим, ніж люди, яких я бачила вперше.

Знову мене потягло до цієї особливої істоти, а всередині почала підійматися якась непоясненна туга. Але, пам’ятаючи про жах напередодні, я лишилася з котячими братами і сестрами.

– Так, я бачу вас, друзі. Привіт, як вам вдалося втекти? А вони й миски ваші позабирали. Чудово.

У повітрі почувся шелест і приємний аромат їжі.

– Ось трохи для вас. Піду знайду миску. І трішки води.

Чоловік поліз назад, викручуючись у отворі. Щойно він зник, коти ринулися вперед, жадібно поїдаючи хай там що було розсипано на підлозі.

Я помітила наближення цієї ж таки людини раніше за котів, наче вони не чули його запах, що ставав дедалі сильнішим. Утім, усі коти-самці зреагували так само, коли він знову з’явився в отворі: утекли до свого кутка. Лише Мама-Кішка залишилася на місці. З’явилася нова миска з їжею, але Мама-Кішка не поворухнулася, продовжуючи спостерігати. Я відчувала її напруження і розуміла, що вона готова відскочити і втекти, раптом він спробує схопити нас, як ті інші люди.

– Ось і трохи водички. У тебе є кошенята? Здається, ти ще годуєш. Вони забрали твоїх діток? О, кицю, мені так прикро. Вони збираються знести ці будинки і збудувати багатоквартирний комплекс. Тобі і твоїй родині не можна тут лишатися, розумієш?

Зрештою чоловік пішов, а дорослі коти обережно повернулися до їжі. Я обнюхала морду Мами-Кішки, коли вона наїлася, але щойно стала її облизувати, як вона різко відвернулася.

Час визначався за зміною світла, що лилося крізь квадратний отвір. Прийшло ще кілька котів, деякі з них жили з нами раніше, а також нова самиця. Її поява спричинила бійку серед самців, за якою я з цікавістю спостерігала. Двоє суперників лежали зчепившись так довго, що єдиним, з чого я розуміла, що вони не поснули, були помахи їхніх хвостів – але не радісне махання, а ознака справжніх страждань. Розчепившись, вони витяглися на землі, майже торкаючись один одного носами, і видавали аж ніяк не котячі звуки. В іншій бійці один із самців лежав на боку і бив лапою суперника, що стояв над ним. Той, своєю чергою, бив його по голові, а кіт, що лежав, відповідав серією ударів лапою з пазурами.

Чому вони не підвелися і не напали одне на одного? Їхня поведінка хоч і створювала напруження для решти тварин, але здавалася абсолютно безглуздою.

Окрім Мами-Кішки, я не спілкувалася з дорослими котами. Вони поводилися так, наче мене не існує. Я бавилася з кошенятами. Ми боролися, видиралися одне на одного й ганялися весь день. Іноді я гарчала на них, роздратована грою, яка чомусь здавалася мені неправильною. Я хотіла залазити їм на спинки й кусати за загривки, але вони, схоже, цього не розуміли. Кошенята обм’якали, коли я збивала їх з ніг чи залазила зверху на їхні крихітні тільця. Іноді вони згорталися навколо моєї морди або били по ній крихітними гострими пазурами, стрибаючи з усіх кутків.

Уночі я сумувала за братами і сестрами. Сумувала за мамою. У мене була родина, та я розуміла, що коти відрізняються від мене. У мене була зграя, але зграя кошенят, і це здавалося неправильним. Я почувалася тривожною і нещасною, іноді скавчала, виплескуючи свої страждання. Мама-Кішка облизувала мене, і мені ставало трохи краще, але все одно не так, як мало бути.

Майже щодня приходив чоловік і приносив їжу. Мама-Кішка покарала мене швидким ляпасом по носі за мою спробу наблизитися до нього, і я засвоїла правило лігва: люди не мають нас бачити. Здавалося, ніхто з котячих не хотів відчути дотик людини, але моє бажання, щоб чоловік узяв мене на руки, посилювалося, і тому підкорюватися законам лігва ставало складніше.