Ольга Саліпа - Оля

За вікном сутеніло. В кімнаті швидко стало темно. Ольга встала з-за столу і засвітила лампу. М’яке світло розлилося приміщенням нерівномірними хвилями.

– А ти вже бачив електричні ліхтарі?

– О, я рідко маю прогулянки ввечері. Знаєш, Олю, я не з тих, хто по роботі годинами ходить містом. Або працюю в газеті, або маю якісь зустрічі, або пишу. Та й з тобою зараз ми багато часу проводимо.

Осип доїв кулешу і відставив посуд убік. Ольга тим часом розпалила грубу, поклала казан із водою грітись і заходилася мити миски.

– А давай підемо сьогодні дивитися на ліхтарі? Кажуть, то зараз чи не головна атракція для чернівецької молоді.

– Якщо хочеш – ходімо. Хоча мені й трохи дивні такі прогулянки. Але хіба можна було б очікувати іншого від тебе з твоєю душею, повною романтики?

– Романтики? – Ольга витерла руки ганчіркою і стала перед Маковеєм. – До чого тут романтика? Це наше майбутнє. Сучасність. Ти читав, що один учений винайшов промені, якими можна просвітити людське тіло і подивитися на наші кістки? Хоч уявляєш, що це дасть для медицини? Знаєш, – Ольга говорила схвильовано і терла долоні одну до одної, – знаєш, у мене часом завмирає серце, коли читаю такі новини. Лише уяви, в який вік ми живемо!

– У вік пафосу? Здається, наш уряд запевняв, що електрика в Чернівцях буде раніше, ніж у Львові. А що маємо?

– Та хіба це важливо? Раніше, пізніше – головне, що ми маємо можливість бачити, як у місті починається нова епоха. Ще трохи – і нам не треба буде світити гасові лампи в хатах. Не треба буде ходити по воду до криниць і водовозів. Все це буде в кожного вдома, як вже є у багатьох великих містах.

– Думаєш, від цього буде краще? – Осип і собі встав і опинився перед самим обличчям Ольги. – Хіба не ти в своїх оповіданнях так захопливо оспівуєш село та природу?

– Село та природу? То ти вважаєш, що мої твори про це? – Ольга округлила очі й пильно дивилася на Осипа. Той узяв її за плечі, ніби хотів заспокоїти.

– Олю, припини. Бракувало ще посваритися через дурне. Збирайся, підемо на прогулянку. Подивимося на твої ліхтарі.

Кобилянська хотіла щось відповісти, але в якусь мить її запал спав. Пішла до кімнати, одягла чи не найкращу сукню з цупкої тканини, що закривала тіло від щиколоток і аж по шию – хоч вже і заповідалося на літо, але вечори були ще холодні, – зручне взуття, бо ходити доведеться багато. Трохи завагалася з вибором капелюшка, але зупинилася на невеличкому, що мав у комплекті чудові рукавички. Погляд упав на спідню сорочку, оздоблену ніжним мереживом по краю. Подарунок Августи. Ольга всміхнулася сама до себе: чи матиме вона колись нагоду одягти такий аксесуар? Оглянулася, чи Осип не увійшов, дістала сорочку зі скрині. Провела долонею по приємній на дотик тканині кольору слонової кістки. Крім винаходів та електричної революції, в життя її однолітків вривалася мода на вишукану білизну. Їй така розкіш була не по кишені, і спочатку вона навіть не хотіла приймати дорогий подарунок від подруги, але коли побачила цю красу – не втрималася. Сорочка була до біса гарною, і Ольга лише раз приміряла її, а одягнути надовше не наважувалася.

Слідкувати за модою – то була ще одна її зовсім жіноча слабкість. Разом із науковими журналами вона з однаковою цікавістю гортала і свіжі випуски «Dziennik Mod Paryzkich». Грошей на модне вбрання не було, але мама Ольги непогано шила і з великою насолодою втілювала в життя її скромні бажання.

Навіть коли вона вже йшла з Осипом попід руку головною вулицею міста, здавалося: все ще відчуває шкірою тонку тканину спідньої сорочки, яку тримала в руках удома.

Відколи у місті встановили електричні ліхтарі, тих, хто бажав провести вечір під ними, з кожним днем ставало все більше. А надто у пору, коли літо майже вступило в свої права, але ще не мучило спекою.

– Знаєш, а було щось особливо романтичне у тому, як кожен вечір міські освітлювачі запалювали один за одним гасові вуличні ліхтарі, – озвався Маковей. – Вони мені завжди були схожі на героїв якоїсь дивної казки. Хіба не такі картини ти любиш?

– Люблю, але потреби в русі вперед не заперечую. Я б і сама пішла десь навчатися, хоча б на вчительку, щоб хоч якось пришвидшувати майбутнє. Але то все – гроші. А я – людина небагата, ти ж знаєш.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.