Ольга Саліпа - Оля

Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він – студент Віденського університету, завжди був у курсі подій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два німецькі журнали – один про політику, інший – про мистецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей, але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам учителював, тато зм’як і навіть сам організував усе через пошту.

З письмом було важче – здивувати Євгена хорошим словом ніяк не вдавалося. Він завжди казав, що її вірші та короткі есеї – ніщо більше, як наслідування німецьких письменників. Ольга злилась, ображалась, але не відступала.

Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усі роки, їхала спочатку до Димки, потім – до Чернівців, і була в її серці теплим, наївним спогадом навіть тоді, коли поруч стояв Маковей.

– Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти, – повторював Осип.

– А яка? – сама здивувалася ноткам кокетства у своєму голосі.

– Ти… Ти – унікальна. Діамант. Мені часом здається, що осягнути твою глибину неможливо.

Ольга нахмурилася. Щось неприємне зашкребло під серцем. А яких слів вона чекала замість цих? Захоплення її красою? Зізнання у коханні? Зрештою, що за дурні думки? Хіба не через це вона намагається переступити своїми творами і постійним навчанням? Хіба не хоче, щоб жінок цінували не за вроду?

– Ти перебільшуєш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тільки тому, що щось заступає тобі очі, – всміхнулася грайливо і повернулась обличчям. – Щось, що не дає тобі побачити в мені не надто талановиту писаку, котра рветься в світ літератури.

– Смішна.

Маковей опустив очі й поклав руку Ользі на плече. Вона, певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього приводу гостро, але захотіла трохи посмакувати цією миттю. Майже фізично відчувала, як її середина наповнюється теплим світлом. Подумати тільки – їй добре навіть від такого цнотливого дотику.

Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своєю рукою і обережно, наче щось дуже крихке, зняла зі свого плеча. «Чари» чоловічого дотику трохи відпустили, і можна було знову перетворюватися на звичну всім сильну жінку.

– Може, ти мене просто любиш? – випалила ні з того, ні з сього і взялася краєм ока спостерігати за реакцією чоловіка.

Маковей почервонів і довго не міг спромогтися на відповідь. Побачив у кімнаті стілець, розвернув його поближче до столу, але спинкою до стіни і втомлено сів.

– Часом твої жарти важко зрозуміти. Навіть якби й любив – думаєш, я б утішився від того, що мене викрили? Чи потребував би отаких розмов для зізнання?

– Звідки мені знати, я ж ніколи не… – Почала Кобилянська, але раптом змовкла. – Слухай, а хочеш кулеші зі шкварками? Мамі привезли відмінної бринзи – скуштуй.

– Кулеші? Навіть не знаю. Якось не личить.

– Моєму товаришеві не личить зі мною пообідати? Що за маячня! Зрештою, дозволь мені таку незвичайну приємність – погодувати тебе.

Осип мовчки підвівся, що означало згоду. Кобилянська вийшла з кімнати і покликала його за собою:

– Вдома нікого нема. Батько працює, мати пішла за якоюсь городиною до знайомих, із нею і молодші діти. То ми сьогодні тут хазяї.

Тісна кімнатка, що слугувала одночасно і кухнею, і їдальнею, вразила своєю чистотою.

«Так затишно і гарно, здається, буває лише в бідних хатах», – зловив себе на думці Осип. Прості меблі, мінімум посуду, скромні бавовняні білі серветки для прикрас. Так трепетно до інтер’єру ставляться виключно ті господині, які не можуть претендувати на те, щоб прикрасити його за теперішньою модою.

– Кулешу готувала я, – Ольга накладала страву в миски. – У нас, на Буковині, кукурудзяну кашу для неї варять по-особливому. Потім вона вдається пухка і приємна на смак. Малою я любила заливати кулешу узваром, а зараз добре смакує зі шкварками чи бринзою. Запиватимемо кислим молоком?

– Я не проти, – від розповіді про страву в Маковея був повен рот слини. Накинувся на їжу, тільки-но миска опинилася перед ним. Кулеша була справді смачною. Лише за кілька хвилин помітив, що Ольга не їсть, а мовчки за ним спостерігає.

– Все добре? – перепитав із повним ротом їжі.

– Чудово. Краще не буває. Знаєш, є в тому щось сакральне – дивитися на чоловіка, який їсть.

Осип їв швидко і захланно, наче хтось за ним гнався. Спостерігати за ним було цікаво: їжу він майже не пережовував, запивав великими ковтками кислого молока, сліди від якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з бажанням обережно їх витерти, як би матір витерла малій дитині. Очі він майже не підводив. Та й узагалі нечасто дививсь їй у вічі.