Ольга Саліпа - Оля

Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.

Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба можна було дозволити собі втратити такий скарб?

А потім сталося головне – Ольга написала, що і сама переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.

До Чернівців Ольга приїхала розгублена. Та й чи дивно – все життя прожити в первозданних і невинно-чистих горах і приїхати у велике місто.

Квартира, яку винайняли Кобилянські, була тісна і бідно обставлена. Вони і в Кимпулунзі не жили в розкоші, але там Ольга мала всю природу цього місця на те, щоб усамітнитись. А тут – тісну прохідну кімнатку, завжди повну людей.

Батько Августи намагався хоч якось покращити побут давніх друзів – домовився про добротний стіл для Ольги і якийсь запас продуктів на перший час.

Коли вперше прийшла до Ольги у її чернівецьку квартиру – серце стиснулося. Кобилянська ж, як завжди привітно, всміхалась:

– А бачиш, Августо, і я тепер тут. І я не залишилася припадати пилюкою в далекому від справжньої культури Кимпулунзі.

Усмішка її хоч і здавалась щирою, але мала в собі ноти якогось остраху. Хотілося по-материнськи обійняти подругу, покласти її голову собі на плече і довго-довго гладити ретельно зачесане волосся. Але що могла зробити вона, Августа, коли і її власне життя було далеке від розкоші? Хіба розважати Ольгу прогулянками та знайомити з поважним товариством. А ще – читати її твори та малювати до них ілюстрації.

Ольга, хоч і намагалася здаватись в очах інших сильною та рішучою, насправді була, як ніхто, беззахисною та довірливою. Доводилося пильно придивлятися до всіх нових людей у її колі, щоб не допустити близько того, хто міг би її образити. Була особлива насолода в тому, щоб захищати її від поганого.

Августин батько, що завжди добре ставився до родини Кобилянських, вже майже перед самою смертю виступив проти її з Ольгою спілкування. Сталося це після одного випадку, що насправді нібито нічого й не означав.

Того дня погода була мінливою – то парило так, наче земля варилась у великому казані, а то пускалася злива. Але що могло втримати двох молодих дівчат у літній вечір удома? Августа зайшла за Ольгою пообіді. Кобилянська саме прочитала щось із нових творів Франка і мала конче розказати про те подрузі. За розмовати не помітили, як дійшли до вузьких вуличок із низенькими будиночками. Майже село. І все б нічого – вони часто забредали на околиці Чернівців і з цікавістю заглядали на прості обійстя, – але раптом уперіщив дощ. Ні втекти, ні сховатися змоги не було. Августа мала з собою добротний плащ із грубої тканини, а Ольга була в самій лише літній сукні.

– Візьми, – простягнула плащ в одній руці, а іншою пригладила мокре волосся.

– А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.

– Нічого мені не станеться. А тобі хворіти не можна. У вашій хаті ще тільки слабості й не вистачало.

Августа рішуче розгорнула плащ і вмостила на плечі Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.

Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську. А коли стала на порозі хати, мокра, як хлющ, із плащем у руках, батько не витримав:

– Ольгу від дощу ховала?

– А кого ж.

– Сама чому не одягла?

– А що мені буде?

– Не менше, ніж їй.

– Та ти що, – всміхнулася кутиком губ, – я сильна і здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Її треба захищати.

Августа зажмурилась і пригадала, якою тендітною і маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли під тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холодні краплі з капюшона часом падали на її щоки. Десь у животі розливалося ледь вловиме тепло і хотілося стерти ті краплини з обличчя і поцілувати там, де вони щойно були.

Тато стояв просто перед Августою і дивився у вічі, наче щось у них шукав.

– Господи Боже, – прошепотів, – та вона тобі дорожча, ніж ти сама…

Батько розвернувся і пішов у хату, а Августа стояла на ґанку, поки з неї стікали патьоки дощової води. Чи була їй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Ніколи про те не думала. Але з того дня батько часом ніби навмисне вигадував їй роботу саме на той час, коли та мала зустрічатися з Кобилянською.