Ольга Саліпа - Оля

Зараз, у сирій віденській квартирі, Августа почувалася майже так само, як тоді, під холодним літнім дощем. Вона майже фізично відчувала, як холодні краплі товаришування з Маковеєм б’ють Ользі у лице і розуміла, що мусить від них подругу захистити.

Лист на столі білів, як занадто різка у кімнаті пляма, і був передвісником цілком можливої поразки Августи у цій битві. Дівчина кинулася до столу і зім’яла піддатливий папір у щільну кулю. Далі збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дістала з-під ліжка важку коричневу валізу, з якою колись приїхала до Відня, розкрила і запхала зім’яту паперову кульку десь між інших дрібниць, які не мала наміру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валізу і штовхнула її далі під постіль.

Зрештою, а хіба їй має бути щось до того, з ким проводить час Ольга? Чи не краще, якщо вона і справді знайде собі доброго чоловіка, народить дітей, заведе господарство? Хто сказав, що від цього вона не буде щасливою?

Тут, у Відні, Августа бачила не одну емансипе. Такі були часи – лише у столиці Австро-Угорщини жінка мала доступ до сякої-такої освіти. Тому й їхали сюди зі всіх околиць. Тутешні фройлен одягалися на чоловічий манер, палили тютюн та носили пенсне. Августа не могла пригадати, чи хоча б одна з них видавалася щасливою. Стильною – так, сильною – так, незалежною – так. Але от чи щасливою?

Августа глянула на великий годинник у кутку кімнати. До початку занять мала ще добрі дві години. Одягла буденну сукню, зробила сяку-таку зачіску, приладнала на голову капелюшок і вийшла на вулицю.

По-осінньму прохолодний ранок війнув свіжістю. Августа зупинилася, щоб на повні груди вдихнути запах прохолодного сонного міста. Десь недалеко чувся цокіт копит коней чиєїсь брички.

Пригадалися коні в Кимпулунзі, яких так любила Ольга. Там голови їм прикрашали кольоровими китицями, і коли кінь ішов дорогою, ті китиці поважно похитувались, мов яскравий маятник.

Тут, у Відні, коні на вулицях зустрічалися все рідше. Частіше – самохідні автомобілі, що гуділи на кілька вулиць. Але, здається, цокіт копит по кам’яних дорогах у місті залишиться назавжди, хоч скільки б віків минуло.

Августа попрямувала до єдиної кав’ярні в її районі, що працювала так рано. Модна звичка починати ранок із популярного напою так і не вкорінилася за рік у її життя, але сьогодні відчувала, що має подумати над тим, що робити далі. А для цього потрібен був ясний мозок.

Худий офіціант із заспаним обличчям приніс горнятко кави і двоє мигдальних тістечок – справжню розкіш для Августиного шлунка. Дозволити собі таке могла не часто, тому спочатку злегка змочила губи у напої, далі набрала трохи кави в рот і перекóчувала рідину язиком, поки та остаточно не втратила смак. Так само робила і з наступним ковтком.

Їхати зараз додому Августа не могла – до вакацій було далеко, та й чим би вона зарадила Ользі в її новому коханні? Хіба б роздратувала. Після того, як Ольжину «Людину» надрукував журнал «Зоря», її добре приймали в поважних товариствах. А їй, Августі, до того треба було ще вчитись і вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цікавила нікого. Хіба тих дівчат із Товариства руських жінок, що збиралися в Українському громадському домі й говорили про те, що вона має право бути знаменитою.

У будинку навпроти кав’ярні розчинился вікно. З нього виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Дівчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав грубий чоловічий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das Frühstück» [1] Де ти, люба? Я чекаю сніданку ( нім. ). , Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й нахабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.

Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і легшою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася зачиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідилічному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де викладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин – і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.