Ольга Саліпа - Оля

Августа уявила, що цим чоловіком може бути сам Маковей, а його втомленою дружиною – її Ольга. Вона, з її дурною романтичною натурою, може з радістю відмовитися від своїх літературних успіхів на догоду мужчині. Народити йому дітей, готувати їсти, отак от зустрічати з роботи. Від цієї картини стало млосно. Августа залпом проковтнула рештки кави, дістала з кишені кілька гелерів і поклала на стіл. Тепер вона точно знала, що не віддасть Ольгу Маковею просто так.

Люди поволі виходили зі своїх будинків і розповзалися Віднем у справах. Починався день.

– Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти… – Осип підійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.

На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини» з опублікованою «Царівною» Кобилянської.

– Ти навіть не уявляєш, скільки людей мені вже переказували захоплення твоїм письмом. Я й сам не очікував такої слави. Так, звісно, після того, як у «Зорі» вийшла твоя «Людина», ти в нас письменниця знана, очікувана у найвищих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!

Ольга стояла обличчям до вікна, заплющивши очі. Голос Маковея розливавсь її тілом чимось густим і солодким. Навіть якби зараз він сварив її чи критикував щось написане, – їй було б однаково приємно.

Успіх її «Людини» був не таким вже й однозначним. Щоб твір побачили читачі, довелося його переписувати кілька разів. Доповнювати, правити. Вислуховувати критику Франка. Десятки разів хотіла махнути на все рукою і спалити ту повість назавжди. Почувалася повною бездарністю.

– Тільки ти, Наталю, а ще Софія і жінки, що вас оточують, хвалять моє письмо, – жалілася своїй подрузі Кобринській у хвилини відчаю. – Тільки вам це цікаво.

Кобринська ніколи не піддавалася на такі провокації. Замість по-дружньому погладити по голові, тисла на найболючіше:

– А ти, Ольго, хотіла б, аби було легко? Праця. Тільки праця над собою робить нас кращими. Ну що зміниться від того, що ти кинеш писати? Чи буде тобі краще? Не сміши. Якщо ти з самого початку не налаштована виграти, то нема чого й починати гру. Твоя поразка означатиме, що всі ми помилилися.

Наталя, з дому Озаркевич, хоч на той час вже і була заміжня, але палко відстоювала права жінок. З Ольгою вони зналися ще з юності. Зустрічались у Кимпулунзі за цікавими розмовами, разом прогулювались околицями. Наталя теж пробувала писати, тому з нею було цікаво. Коли в ній почалась ота боротьба за рівність із чоловіками? Десь, мабуть, у той час, коли вперше дізналася, що існує інший світ – той, де не мати, як у них, головна в родині, де жінку дозволено ображати і з нею не рахуються. Десь у той час уперше заговорили між собою про несправедливість у ставленні до жіноцтва щодо важливих професій і здобуття освіти. Видавалось абсурдом, що їм, розумним дівчатам, спраглим до знань, була закрита дорога до поважних вузів.

– Ну і дурна ти, Ольго, – сварила Наталія подругу, коли та з усіх сил намагалася сподобатись Геньові, її брату. – Дурна, бо то не ти маєш просити його уваги, а він сам вимолювати право бути коло тебе.

Ольга ніколи не питала, чи саме так у неї було з її чоловіком, Кобринським, але ці розмови з подругою додавали віри в себе.

Потім разом із Наталею вже в Чернівцях доєдналася до Товариства жінок на Буковині.

Ольга не хотіла розписуватись у своїй поразці. Тому знову і знову перебирала повість по словечку, враховувала зауваження і писала по-новому. І коли «Людина» нарешті вийшла, то Кобилянській важко було впізнати у цьому тексті своє первісне оповідання. Часом здавалося, що через чужі зауваження та зміни перед нею був не зовсім її твір. Подія, що мала б додати впевненості, посіяла ще більші сумніви.

І от тепер, коли про її нову повість «Царівна» було стільки позитивних відгуків, Ольга відчула себе такою, що твердо стоїть на ногах у сучасній літературі. Тепер її мали б оцінити всі, навіть Озаркевич.

Геньо… Від спогадів про нього в Кобилянської приємно стискалося серце. Вони ніколи не були разом і навіть не цілувались, але скільки всього хорошого залишив цей хлопець у її житті. Так багато, як із ним, вона не розмовляла ще з жодним чоловіком. Спочатку – в гурті з Наталкою, Софією, Юліаном і Максиміліаном, а потім – і наодинці. Особливо пам’яталися кінні прогулянки. Ольга обирала найноровливішого жеребця, чіпляла червоні китиці йому на голову, сідлала і за якусь хвилину вже була верхи. Євген їздити не вмів, то ж завжди ішов поруч. Так і гуляли – Ольга на коні, Геньо – пішки. А коли між ними, як зазвичай буває у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська щосили втискала важкі чоботи в боки коневі і мчала геть галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лісу. За кілька хвилин Ольга поверталась. Її розпирало від забороненого щастя – швидкої їзди. Геньо терпляче чекав. У такі хвилини почувалася вищою, більшою, сильнішою за нього. І нащо те їй було треба? Отой дитячий бунтарський дух не давав спокою.