Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

– А ти хто йому? – запитала якась гарна жінка за нашим столом.

– Приятелька дитинства, – відповіла.

– І він таке робив ще дитиною? – далі питала вона.

– Що саме робив?

Здавалося, що розмова за столом потроху-потроху стихла.

– Ти ж розумієш, – наполягала жінка. – Чудеса.

– Він уже тоді вмів добре говорити, – відповіла я, сама не тямлячи, що кажу.

Усі засміялися, і він теж, та я так і не збагнула причини цього сміху. Але від випитого вина почувалася розкутою й не мала потреби контролювати те, що відбувалося.

Я замовкла, роззирнулася, зробила свою заувагу до якоїсь обговорюваної теми, про яку тут-таки забула. І знову поринула в думки про свята.

Я добре там почувалася, пізнаючи нових людей. Сперечалися про речі серйозні, але з жартами, і в мене було відчуття прямої участі в тому, що відбувається у світі. Принаймні цієї ночі я не була звичайною жінкою, яка сприймає життя через телебачення або газети.

Коли повернуся до Сарагоси, то багато чого зможу розповісти. Якби я прийняла запрошення на святкування Пречистої, то потім змогла б цілий рік жити новими спогадами.

«Він мав цілковиту рацію, не звертаючи уваги на мою балачку про Сор’ю», – міркувала я. І мені стало шкода самої себе: роками в шухляді моєї пам’яті зберігалися одні й ті самі історії.

– Випий ще трохи, – сказав якийсь білявий чоловік, наповнюючи мою склянку.

Я випила. Подумала про те, як небагато могла б розповісти своїм дітям й онукам.

– Я розраховую на тебе, – сказав мій друг так, що тільки я могла це почути. – Їдьмо до Франції.

Випите вино дало мені більше свободи, щоб сказати те, що думала.

– Тільки якщо зможемо з’ясувати одну річ, – відповіла я.

– Що саме?

– Те, про що ти говорив перед лекцією. У кав’ярні.

– Про медалик?

– Ні, – відповіла я, дивлячись йому в очі і з усіх сил намагаючись видаватися тверезою. – Про те, що ти тоді сказав.

– Потім поговоримо, – мовив він, міняючи тему.

Зізнання в коханні. Ми тоді не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсім не про те.

– Якщо хочеш, щоб я поїхала з тобою, ти маєш мене вислухати, – сказала я.

– Я не хочу розмовляти тут. Ми ж відпочиваємо.

– Ти дуже рано виїхав із Сор’ї, – правила я. – Я – єдиний твій зв’язок із рідною землею. Через мене ти ближче до свого коріння, і це дає тобі сили йти вперед. Оце й усе. Не може існувати ніякого кохання.

Він вислухав мене, нічого не сказавши. Хтось підізвав його, питаючи думки про щось, і я не змогла продовжити розмову.

«Принаймні я висловила ясно, що думаю», – сказала собі. Не може існувати таке кохання, хіба що в чарівних казках.

Бо в реальному житті кохання має бути можливим.

Навіть якщо немає на нього відповіді одразу, все ж кохання може тривати, коли є надія, – хоч би яка далека, – завоювати кохану людину.

Решта – то примари.

Ніби відчитавши мої думки, він підняв до мене тост із іншого краю стола.

– За кохання! – сказав він.

Він теж був трохи сп’янілий. Я вирішила скористатися нагодою.

– За мудрих, здатних зрозуміти, що подекуди закоханість – то залишок дитячих дурничок, – сказала я.

– Той, хто мудрий, є таким тільки тому, що кохає. А той, хто дурний, є таким тому, що думає, ніби спроможний зрозуміти кохання, – відповів він.

Інші за столом почули ці репліки, й зав’язалася жвава суперечка про кохання. Кожен мав власну сформовану думку й запекло її відстоював, тож виникла потреба ще кількох пляшок вина, щоб товариство заспокоїлося. Нарешті хтось сказав, що вже пізно й власник ресторану збирається зачиняти.

– У нас буде п’ять вихідних, – закричав хтось за іншим столиком. – Якщо господар хоче зачиняти ресторан, то це тому, що ви обговорювали серйозні справи!

Усі розсміялися, але не він.

– А де ж ми мали б обговорювати серйозні справи? – спитав він того підпилого за сусіднім столиком.

– У церкві! – сказав підпилий. Цього разу вибухнув реготом увесь ресторан.

Я подумала, що він полізе битися, бо всі ми повернулися в підлітковий вік, коли бійки ставали частиною нічного життя – разом із поцілунками, сороміцькими пестощами, гучною музикою та швидкістю.

Але він обмежився тим, що взяв мене за руку й попрямував до дверей.

– Краще б уже всім розходитися, – сказав він. – Пора пізня.

Коли ллє в Більбао, то відчуття, що це – по всьому світу. Хто кохає, повинен уміти втрачати й знаходити. Мій друг, певно, досяг рівноваги між цими двома краями. Йому весело, й він наспівує по дорозі до готелю.