Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

– Тебе, певно, дратує бачити мене постійно в тім самім одязі, – кажу я жартівливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дійсність.

– Я щасливий від того, що ти поряд.

Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі – здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.

– І що ти збираєшся там робити? – спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.

– За цими горами – Франція, – усміхнено відповів він.

– Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.

Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.

– Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.

– Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.

Мені було однаково, куди прямувати, – чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.

«Ну що, бачиш? – я почула, як мій мозок звертається до мого серця. – Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».

Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.

– Поглянь на каміння на стежці.

Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.

– Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, – каже він. – Вони змінилися, й подорожани теж.

– І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?

– Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.

Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.

– Куди ми оце йдемо? – спитала я.

– Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.

Він вагається хвильку, а тоді запитує:

– Медалик сховала?

– Сховала, – відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.

Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.

– Ходімо туди, – прошу я.

Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.

«Не почувайся винною, – кажу сама собі. – Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».

Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого чути не хоче, – тому й не продовжує, не торкається теми.

Можливо, він і справді мене кохає. Але нам треба зуміти перетворити це кохання на щось відмінне, глибинне.

«Сміхота, – міркую собі. – Не існує нічого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цілують жаб, і ті перетворюються на принців. У реальному житті принцеси цілують принців, і ті перетворюються на жаб».

Майже за пів години ми підходимо до каплиці. На її сходинках сидить старий чоловік.

Це – перша людина, яку ми побачили від початку нашої мандрівки, бо стоїть кінець осені й поля знову віддані в руки Господа, який своїм благословенням робить землю родючою й дозволяє людині здобувати поживу в поті чола свого.

– Добридень, – сказав він чоловікові.

– Добридень.

– Як називається це поселення?

– Сан-Мартін-де-Унш.

– Унш? – перепитую я. – Ніби ім’я гнома!

Старий не розуміє жарту. Дещо незграбно я прямую до дверей каплиці.

– Заходити не можна, – каже старий. – Опівдні зачинилась. Якщо бажаєте, можете прийти о четвертій вечора.

Та двері відчинені. Я бачу, що всередині, але нечітко, бо тут, іззовні, надто яскраво.

– Тільки на хвилинку. Я хотіла б помолитися.

– Мені дуже шкода. Уже зачинено.

Мій друг слухає, як я розмовляю зі старим. І нічого не каже.

– Ну, гаразд, ходім звідси, – кажу я. – Дарма сперечатися.

Та він і далі дивиться на мене; його погляд порожній і ніби спрямований крізь мене.

– То ти не хочеш побачити каплицю? – питає він.

Я розумію, що йому не сподобалась моя поведінка. Певно, він собі думає, що я слабка боягузка, не здатна боротися за те, чого бажаю. Принцеса перетворюється на жабу і без поцілунку.

– Згадай про вчорашнє, – кажу. – Ти припинив розмову в барі, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти мені дорікаєш.

Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Він, певно, задоволений, бо хоч би щось таки відбувається тут, перед його очима – у місці, де всі ранки, дні й вечори – однакові.