Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

Раптом дівчина зупинилася:

– Он вона.

Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.

– Це площа Кібели [8] Автор описує справжню мадридську площу. , – сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.

Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.

– Ходімо туди! – кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.

Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевілля вже почало втомлювати, і мені треба було поспати.

Ми дісталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неї на губах цвіла усмішка.

– Вода! – казала вона. – Вода – це її втілення!

– Будь ласка, підкажи мені якийсь дешевий готель.

Вона занурила руки у басейн водограю.

– Зроби, як я, – звернулася вона до мене. – Торкнися води.

– І не збираюся. Але й заважати не хочу. Піду пошукаю який-небудь готель.

– Зачекай іще хвильку.

Дівчина дістала із сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав віддалятися, і моє серце заспокоїлося. Я присіла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очі до повні над нами. Щось казало мені, – хоч я й не розуміла достеменно, – що там була частка моєї жіночої природи.

Не знаю, скільки часу вона грала. Скінчивши, обернулася до водограю й промовила:

– Кібела. Одне з утілень Великої Матері. Відає врожаями, годує міста, повертає жінці її роль священниці.

– Хто ти? – запитала я. – Чому попросила піти з тобою?

Вона обернулась до мене:

– Я – те, що ти бачиш у мені. Я належу до релігії Землі.

– Чого ти хочеш від мене? – наполягала я.

– Я можу читати в твоїх очах. Можу читати в твоєму серці. Ти палко закохаєшся. І страждатимеш.

– Я?

– Ти знаєш, про що кажу. Я бачила, як він на тебе дивився. Він кохає тебе.

Божевільна жінка.

– Тому я й покликала тебе піти зі мною, – вела вона далі. – Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурниці, та принаймні визнає Велику Матір. Не дай йому заблукати. Допоможи йому.

– Ти й сама не знаєш, що кажеш. Заблукала у своїх вигадках, – відказала я, знов петляючи поміж машинами й поклявшись ніколи більше не думати про слова цієї жінки.

Ми зупинилися випити кави.

– Життя навчило тебе багатьох речей, – сказала я, намагаючись підтримати розмову.

– Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, – відповів він. – Навіть якщо це здається неможливим.

Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.

Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.

Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, – думала я. – Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом – застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.

Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.

Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.

– Ходім запитаємо, де автовокзал, – сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. – Є прямі автобуси до Сарагоси.

Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати.

– Ти знаєш, де це? – запитала я перегодом.

– Де – що?

Він і далі не слухав, що я йому кажу.

І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж – от горенько! – балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.