Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

Нехай плач Пілар на березі річки П’єдра поведе нас по шляху такого єднання.

Пауло Коельйо

Я сиділа та й плакала. За легендою, все, що падає у воду цієї річки, – листя, комахи, пташині пера – перетворюється на каміння її русла. О, якби лишень я могла вирвати серце в себе з грудей і пожбурити його в бистрину – й тоді не мати більше болю, ні журби, ані спогадів.

На березі річки П’єдри [4] Річка протяжністю 76 км на північному сході Іспанії. я сіла й заплакала. Від зимового холоду сльози на обличчі стали відчутними; вони розчинялися в студених водах, що струменіли переді мною. У якомусь місці ця річка з’єднується з іншою, потім іще з одною, аж доки – вже далеко від моїх очей та мого серця – усі ці води зіллються з морем.

Нехай мої сльози течуть отак далеко-далеко, щоб моє кохання ніколи не дізналося, що одного дня я плакала за ним. Нехай мої сльози течуть далеко-далеко, і тоді я позабуду річку П’єдру, монастир, церкву в Піренеях, туман, дороги, що ми пройшли разом.

Я позабуду шляхи, гори й поля, якими снила – снила, не знаючи власних снів.

Я згадую про свою магічну мить, ту мить, коли вимовлене «так» або «ні» може поміняти все наше існування. Здається, що це трапилося так давно, – проте минув заледве тиждень, як я знов зустріла свого коханого і втратила його.

На березі річки П’єдри я писала цю історію. Руки крижаніли, ноги терпли в незручних позах, і мені треба було постійно зупинятися.

– Постарайся жити. Згадувати – це для найстарших, – казав він.

Можливо, кохання змушує нас постаріти раніше, ніж треба, і знову робить нас молодими, коли юність минає. Але як же не згадувати цих митей? Тому я й писала: щоб перетворити смуток на світлу журу, а самотність – на спогади. Щоб коли закінчу оповідати самій собі цю історію, я змогла пожбурити її в П’єдру, – так сказала жінка, що дала мені притулок. Тоді – за словами однієї святої – води зможуть загасити написане полум’ям.

Усі історії кохання однакові.

Ми разом провели наші дитинство та юність. Він подався геть, як покидають маленькі міста всі хлопці. Сказав, що йде пізнавати світ, що його мрії линуть ген поза поля Сор’ї [5] Містечко на сході Кастілії. .

Кілька років я не мала новин. Вряди-годи одержувала якогось листа, та й по всьому – бо він ніколи не повернувся до лісів та доріг нашого дитинства.

Коли я закінчила школу, то переїхала до Сарагоси – і зрозуміла, що він мав рацію. Сор’я була маленьким містом, і єдиний її відомий поет сказав, що дорогу створює подорож [6] Слова Антоніо Мачадо (1875—1939); поет народився в Севільї, але п’ять років мешкав у Сор’ї; в перекладі Олени Курченко фраза звучить так: «дороги / ідучи лиш торують». . Я вступила до університету й завела собі хлопця. Почала готуватися до конкурсу на бюджетну посаду, котрий вічно відкладала на пізніше. Працювала в магазині, оплачувала своє навчання, провалилася на конкурсі й махнула рукою на хлопця.

А тим часом листи почали надходити частіше, й марки різних країн збудили в мені заздрість. Він був найдавнішим другом, який знав усе, подорожував по світу, розпростував крила – а я тим часом плекала коріння.

Аж раптом його листи почали говорити про Бога й надходити завжди з однієї й тієї ж місцини у Франції. В одному з них він виказав бажання вступити до семінарії і присвятити життя молитві. Я відписала, попросивши, щоб він зачекав, іще трохи пожив вільно, перш ніж скласти таку серйозну обітницю.

Та, перечитавши свого листа, вирішила порвати його: хто я така, щоб говорити про свободу чи обітницю? Він розумівся на таких речах, я ж – ні.

Одного дня я дізналася, що він читає лекції. І здивувалась, адже він був занадто молодий, щоб навчати чогось. Та за два тижні він надіслав листа, повідомляючи, що збирається виступити перед одним невеличким гуртом у Мадриді, й наполегливо просив, щоб приїхала і я.

Чотири години я їхала із Сарагоси до Мадрида, бо хотіла знову побачити його. Хотіла почути його. Хотіла посидіти з ним у барі, пригадати часи, коли ми разом пустували й гадали, що світ надто великий, аби обійти його весь.

Виступ відбувався в місці офіційнішому, ніж я собі думала, й зібрав більше людей, ніж очікувала. Я не розуміла, чому так сталося.

«Хтозна, певно, він уславився…» – подумала я. Він нічого не розповідав про це у своїх листах. Мені захотілося побалакати з присутніми, запитати, що вони тут роблять, та я не наважилася.