Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

– Може, вип’ємо кави? – тільки й сказала я.

А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.

– Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.

– Мені треба повертатися до Сарагоси, – відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.

Та за мить – можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, – я сказала:

– Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.

Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.

– Ти хочеш про щось запитати? – сказав він, бачачи вираз мого обличчя.

– Так, – і я спробувала ухилитися. – Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.

– Це не важливо.

– Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.

Він засміявся й повернувся до інших.

– Чекай, – сказала я, схопивши його за руку. – Ти не відповів на моє питання.

– Нічого, що б якось тебе зацікавило, Пілар.

– Я все одно хочу знати.

Він глибоко зітхнув і повів мене в один із кутів залу.

– Усі три великі монотеїстичні релігії – іудаїзм, християнство та іслам – є маскулінними. Священниками є чоловіки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони.

– І що ж хотіла сказати та пані?

Він трохи завагався. Але таки відповів:

– Те, що в мене дещо інакше бачення речей. Я вірую в жіноче єство Бога.

Я зітхнула з полегшенням: та жінка помилялася. Він не міг бути семінаристом, бо у семінаристів не буває інакшого бачення речей.

– Ти дуже добре все пояснив, – відказала я.

Дівчина, що мені підморгнула, чекала біля дверей.

– Я бачу, що ми з тобою одного хову, – сказала вона. – Мене звати Бріда.

– Я не розумію, про що ти кажеш, – відповіла я.

– Ой, та розумієш, звичайно, – засміялася дівчина.

І перш ніж я встигла щось пояснити, вона схопила мене за руку, і ми разом вийшли. Вечір був не надто холодний, а я погано собі уявляла, що робитиму до завтрашнього ранку.

– Куди ми йдемо? – запитала я.

– До статуї Богині, – була її відповідь.

– Мені треба знайти дешевий готель, щоб переночувати.

– Потім усе поясню.

Я воліла б посидіти десь у кав’ярні, ще трохи побалакати, дізнатися про нього все, що вдасться. Та я не хотіла з нею сперечатися; дозволила їй вести мене по проспекту Кастельяни, а сама роздивлялась Мадрид по спливі стількох років.

Посеред проспекту вона зупинилася і вказала на небо.

– Он вона, – мовила дівчина.

Повня сяяла крізь безлисті віти.

– Гарна, – зауважила я.

Та вона мене не слухала. Натомість розкинула руки у формі хреста долонями догори й застигла, споглядаючи повню.

«Оце втрапила, – подумала я. – Приїхала на лекцію, опинилась на проспекті Кастельяни з цією божевільною, а завтра мені їхати до Більбао».

– Дзеркало Богині Землі, – сказала дівчина, заплющивши очі. – Розкрий нам нашу силу, зроби так, щоб чоловіки розуміли нас. Народжуючись, сяючи, вмираючи й воскресаючи на небесах, ти показало нам круговорот насіння й плоду.

Дівчина простягла руки до неба й так стояла тривалий час. Люди, проходячи, дивилися й сміялись, та вона того не помічала, а от я, стоячи поряд, просто помирала від сорому.

– Мені було потрібно це зробити, – сказала вона по цьому тривалому вшануванню. – Щоб Богиня опікувалася нами.

– Про що ти говориш, урешті-решт?

– Про те саме, що й твій друг, але правдивими словами.

Я пошкодувала, що не була уважною під час лекції. Не спромоглася зрозуміти правильно сказане ним.

– Ми знаємо жіноче обличчя Бога, – мовила дівчина. – Ми – жінки, які розуміють і люблять Велику Матір. Ми розплачуємося за нашу мудрість гоніннями та вогнищами, але виживаємо. І тепер розуміємо її загадки.

Вогнища. Відьми.

Я придивилася до цієї жінки. Вона була гарна, її руде волосся спадало до середини спини.

– Поки чоловіки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у череві нашої Матері, дбаючи про наших дітей, – вела вона далі. – І саме тоді Велика Мати всьому нас і навчила. Чоловік жив у русі, тоді як ми перебували в череві Матері. Завдяки цьому ми помітили, що насіння перетворювалось на рослини, і повідомили про це наших чоловіків. Ми випекли перший хліб і нагодували їх. Виліпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тіло повторювало місячний ритм.