Пауло Коельйо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала

Коли він увійшов, я здивувалася. Мав геть інакший вигляд, порівняно з тим хлопчиком, яким я його знала, – утім, звісно, за одинадцять років люди міняються. Він був гарнішим, його очі сяяли.

– Він повертає нам те, що було нашим, – сказала жінка поруч зі мною.

Фраза була дивною.

– Що саме він повертає? – запитала я.

– Те, що в нас украли. Релігію.

– Та ні, не повертає він, – сказала інша, молодша жінка, що сиділа праворуч від мене. – Вони не можуть повертати те, що вже належить нам.

– Тоді що ви тут робите? – роздратовано спитала перша жінка.

– Я хочу послухати його. Хочу дізнатись, як тепер вони мислять, бо колись уже спалювали нас на вогнищах і, можливо, хочуть повторити це.

– Він – самотній голос, – сказала перша жінка. – Робить, що може.

Молодша жінка іронічно всміхнулася й відвернулася до сцени, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

– Як на семінариста, це відважна поведінка, – вела далі перша, дивлячись тепер на мене в пошуках підтримки.

Я нічого не розуміла, мовчала, тож вона припинила балачку. Молода поруч зі мною підморгнула, ніби я була заодно з нею.

Але я не долучилася до розмови з іншої причини. Бо задумалася над словом, що вимовила старша пані.

«Семінарист».

Не може бути. Він би повідомив мені.

Він заговорив, а я не могла як слід зосередитись. «Треба було краще одягтися», – думала, сама не розуміючи, чому це мене непокоїть. Він помітив мене в залі, і я почала гадати, що ж у нього в голові: який я маю вигляд? Наскільки ж різниться вісімнадцятилітня дівчина від двадцятидев’ятилітньої жінки?

Голос його був той самий. А от слова – інакші.

Необхідно ризикувати, — казав він. – Ми тільки тоді насправді збагнемо життєве чудо, коли дозволимо несподіваному статися.

Щодня Бог дарує нам – разом із сонцем – ту мить, у яку можливо змінити все, що робить нас нещасливими. Щодня ми вдаємо, ніби не помічаємо цієї миті, ніби вона не існує, ніби сьогодні – таке ж, як і вчора, і буде таким само, що й завтра. Але той, хто звертає увагу на свій день, відкриває магічну мить. Вона може бути прихована в тій годині, коли ми вранці встромляємо ключ у двері, у хвилі мовчання після вечері, у тисячі й одній речі, що здаються нам однаковими. Така мить існує – мить, коли вся сила зірок проходить крізь нас і дозволяє нам творити чудеса.

Іноді щастя є благословенням, та переважно – завоюванням. Магічна мить дня допомагає нам змінитися, змушує нас рушати на пошуки наших мрій. Ми будемо страждати, матимемо важкі хвилини, зіткнемося з численними розчаруваннями – та все це минуще, й ніщо не залишає слідів. І в майбутті ми зможемо поглянути назад із гордістю й вірою.

Нещасним є той, хто боїться ризикувати. Бо він, імовірно, ніколи не зневірюється, не зазнає розчарувань, не страждає, як ті, хто йде за своєю мрією. Та коли він озирнеться – адже ми всі озираємося, – він почує, як серце каже йому: «Що ж ти зробив із чудесами, якими Господь усіяв твої дні? Що ж ти зробив із талантами, які твій Навчитель доручив тобі? Закопав якомога глибше в печері, бо боявся розгубити їх? Ну, тоді ось твоє надбання: певність того, що ти змарнував життя».

Горе тому, хто почує такі слова. Бо тоді він увірує в чудеса – а магічні миті життя вже й проминули.

Люди оточили його, щойно він скінчив виступ. Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стількох роках. Я почувалась дитиною – невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо він більше уваги приділяв іншим, а не мені.

А потім він підійшов до мене. І почервонів, і вже не був чоловіком, який щойно проказував важливі речі; він знову став хлопчаком, що ховався зі мною у скиті Святого Сатурія [7] Святий із Сор’ї, що жив у VI столітті. , розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.

Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.

Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.

Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.

Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які – кілька тижнів по тому – і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.