Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

Віра знала, про що думав її чоловік. Знала без слів, тож лише мовчки обійняла його й притулилась до шиї. Сьогодні, як і завжди, вона довіряла йому робити, що він вважає за потрібне, розділяючи з ним працю на двох. А, можливо, зовсім скоро їй доведеться оберігати і те нове життя, яке – вона це вже відчувала – Макар щойно в ній посіяв. Час покаже.

А поки стояли так, обіймаючись мовчки, не помічаючи, що стомлений і спітнілий Петро уже покинув будівництво, перейшов город і повернувся в дім, зайшов на кухню, сів на лаву й роззирався в пошуках поживи. До обіду залишалося ще години дві, а живіт так і крутило від важкої роботи й голоду. Петро добре знав батькове правило: за столом їсти, скільки лізе, але між тим – ані крихти до рота. Багато разів бачив, як одразу після трапези усе те багатство збиралося й ховалось у велетенську ШАФУ, пузату від кількості наїдків, що зберігалися в ній, і куди дітям без дозволу батька – зась. Та що йому, виснаженому й голодному парубку, до тих правил, коли від самого ранку на будівництві, а ввечері ще й на танці хочеться. Де тих сил узяти? Недовго думаючи, вирішив дати собі раду сам – добре, що інструменти під руками. Узявся до тонкого металу з коробки, покрутив у гнучких пальцях, загнув із країв – ось тобі й відмичка. Те, що треба, аби відчинити ту важку колодку, за якою ховаються незліченні скарби Шафи.

Визирнув у вікно, чи не йде ніхто, – наче тихо. Присів коло Шафи й зосереджено, аж прикусивши язика, узявся занурювати того металевого стержня у темні нетрі замка й прислухатися, чи не посунеться та металева брама всередині. Кілька влучних рухів – і колодка впала просто в руки. А за нею – ціле царство ласощів, аж очі розбігаються: варення, сири, пироги з маком, капустою, грибами, сливами. І запах такий, що язика проковтнути можна. Голодний Петро вхопив усього одразу – та й до рота. І так смакував, що й не чув материних кроків коло хати. Так і застала його Віра – на колінах коло Шафи, обкладеного пакунками з горіхами, маком, глечиками з медом, із великим шматком пирога в роті та не меншим куснем ковбаси в руці. Побачила та мало не впустила кошика з переляку.

– Петрику… – тільки й прошепотіла. – Ховай то все швидко! Не приведи Боже, Макар побачать.

– А де папаша?

– Зі мною до хати йшов, тільки в сарай завернув – сокиру занести.

Одразу за тими словами почув Петро батькові кроки – й аж у піт його кинуло. Знав, яким суворим міг бути Макар, коли його не слухали. Бо ж не дозволяв їсти й крихти з того, що ховалося в Шафу по трапезі, повторюючи лише: «Нам того продати треба, щоб хату збудувати». І не важливо, якщо котрогось дня діти швидше зголодніли від праці по господарству. Петро заметався, намагаючись неслухняними руками зібрати всі глечики й мішечки, а батькові кроки все наближалися. Та не встигли дійти до хати, як Сірий завівся шаленим лементом, а за хвірткою почулися голоси. Скориставшись нагодою, хлопець доправив добрий кусень ковбаси до рота. Мати лиш зойкнула і взялась хутенько складати сліди його злочину назад, бормочучи під ніс:

– Синку, ну як так? Ти ж у мене найстарший. То мав би бути наймудрішим. Хіба ти голодний живеш? Хіба не їси вдосталь? То ж, вважай, крадіжка. Вам же то в неділю везти на ринок продавати.

– Сил не було, мамо. Після того будівництва аж живіт до хребта приріс. Чи ви самі того голоду не відчували після саду чи хліва? Чи вам не хотілося взяти шматочок? А про дівчат подумайте! Повна Шафа меду, а ми його куштуємо хіба на Великдень та Різдво. Чи ж то крадіжка – взяти трохи смачного вдома? Хіба папаша справедливі, що все забороняють?

Собаки лаяли все гучніше, до Сірого вже приєдналась Лапа, скрипнула хвіртка, і голоси знадвору дали знати: в хату батько поки не поспішає, тож Вірі трохи відлягло.

– Петю, ну що ж ти краєш мені душу… Батько ж і собі у всьому відмовляє… – аж раптом жінці сяйнула думка. Мати хутко витягнула з Шафи кілька пирогів і пряників та й засунула Петрові за пазуху. – Домовмося: як Макар буде десь далеко… ми інколи відкриватимемо Шафу. І братимемо трішечки, щоб не було помітно?

– То ж крадіжка, мамо. Ви ж самі сказали.

– Раз я знатиму, то вже й не крадіжка. Гаразд?

На тому й порішили. Петро не міг повірити: омріяна Шафа завжди так дражнила його своїм ситим черевом, так манила порушити всі батькові заборони й долучитися до її буйного бенкету, він так довго опирався тій спокусі… Аж раптом щастя саме прийшло до рук. Однак радість, що почала розростатись усередині, так і не захопила його повністю, сполохана голосами суперечки, що точилась під вікнами та саме набирала сили. А серед уривків фраз – роздратованих, упертих, улесливих, жорстких – раптово почулась загроза. Петро зустрівся поглядом із матір’ю, яка саме наспіх навішувала колодку назад на Шафу, і помітив, що її руки тремтять: