Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

– І що від мене для того треба?

– Так віддай майно на громаду! – аж видихнув Степан. Важко давалась йому розмова. Уже й піт проступив на сорочці, так тужився.

– А, он воно як… Був би мед, а мухи налетять?

– Макаре, ти ото як старим салом засмажений. Міняється все. Усі віддають. Розуміють, – аж наголосив на тому слові.

Нарешті подав голос гість:

– Вступайте сьогодні. Документи у нас із собою. Підписати треба.

– А що мені з того?

Степан встряг поміж них, дивуючись власній хоробрості й тому, що досі не схопив удару, – такого жаху наганяли на нього важке мовчання і короткі, наче постріли, репліки чоловіка у формі. Той прибув у село лиш недавно, про нього знали мало: звуть Кривець, призначений із Харкова головним із політичної безпеки в їхньому селі та десятку інших навколо. Навідувався в сільраду, коли йому того хотілося, щоразу великою чорною машиною. Все питав про кожного з місцевих, заповнював якісь папери, а для чого – не його, Степана, ума діло – так йому одразу й повідомив.

– Та, Макаре! Не лиш про тебе мова! Худоба, інструмент, сад, поле – скільки всього може мати громада. А ти тримаєш то для шести людей. Неправильно це, не по-радянськи…

– Зараз кожен або з громадою, або проти неї, – тихо промовив гість.

Цієї миті ледь помітна тінь промайнула з боку дому. Це Петро, пам’ятаючи мамин наказ, вибирався обережно, намагаючись не потрапити гостям на очі. Та бігти поки було йому несила: притиснувся до стіни й слухав ту розмову.

– Іване, і ти з ними? – Макарів крик застав Івана вже на порозі сараю.

Той аж здригнувся від несподіванки та мусив повернути назад. Негоже ж при господареві в його сараї швендяти. Поки що негоже.

– Так, а чого ні? Добре виходить: усі працюють, усі отримують. Усе ділиться порівну.

Макарові аж в очах потемніло від люті. Ступив до Івана та ледь втримався, щоб не заюшити йому носа одним сильним ударом.

– Порівну, кажеш? То ти за громаду зі мною до Німеччини їздив? Привіз добра достобіса не собі й Марійці, а громаді? І для громади пропив його й прогуляв? А тепер на моє зазіхаєш. Я від рання до ночі гарував, світа білого не бачив – і тепер маю то все віддати? Таким, як ото ти, гультіпакам, які все по шинках швендяють і молодиць грають?

Нарешті безцільно блукаючі очі Степана помітили у дворі відро з крижаною водою. Він вилив на себе цілого кухля, тоді, відсапуючись, сів і мовив:

– Макаре-Макаре, так діла не буде. Не будь дурнем, підпиши папір. Будеш ходити за тими ж коровами, бджолами і пшеницею. Тільки з громадою.

– А на хіба воно мені треба? У мене все своє, чужого не прошу. І ви до мого не пхайтеся.

Петро не чув, що було далі. Він чкурнув геть, у поле, до сестер, несучи коло серця гостинця від матері, а в голові крутилась лише одна думка: «Біда, буде біда». Хоч і не знав, звідки саме її чекати. Не бачив, як понуро виходив за ворота Степан. І як Кривець наблизився впритул до батька й тихо сказав, що для тих, хто не хоче приєднатися до громад добровільно, існують інші методи, і, перш ніж попрямувати до виходу з двору, вдарив чоботом буду Сірка на прощання. І я´к замріяно роззирався Іван, поки батько важким поглядом проводжав гостей. Хлопець біг уперед, аж поки не наткнувся на Марію, котра, вже із самого ранку весела, саме виходила з шинку край села. Побачила Петра та як ухопить за плечі!

– О, Деревський! Куди поспішаєш? Давай по чарочці вип’ємо? Відсвяткуємо?

– А є що?

– Чи ти дурний? Чи не чув? Гик! Усе село гуде! Тепер нове життя буде, нове й сите. Гик!

Петро струсив її руки з плечей. Ті впали, слабкі й розслаблені, наче дві вологі ганчірки:

– З Іваном своїм святкуй. А зі мною нíчого.

– Та як нíчого? Іван зайнятий, десь ходить цілими днями, а ти ж тут… – грайливо кинула сизим оком. – Ми ж тепер усі при кýпці – гик! – тойво… Житимем. Усе село – як велика сім’я. І все спільне!

І як узялася кружляти на радощах, аж світ їй закрутився. Так і похилилась на тин. А Петро побіг далі, наче пекли йому за пазухою мамині пироги. І таки ж пекли, розтікаючись солодкими й жирними патьоками, липкими та бурими, наче кров.

Побачив сестер іще здалеку на колоді коло річечки. «У цих двох нічого не міняється. Люба знову книгу читає, німецьку якусь, із батькових. А Тоня слухає. І хто їх зна, чи вони справді ту дивну мову розуміють, чи лише прикидаються». Петро і сам не раз чув ті казкові історії: про золоте горнятко і зелено-золотих змійок, про зачарованого хлопця з довгим носом і його дружбу з такою ж зачарованою гускою, про парубка з чудернацьким іменем Вертер, який усе зітхає за дівчиною і ніяк не може їй зізнатися. Але батько ніколи раніше не наполягав, щоб і син учився. А тепер Петрові було зовсім нíколи. Тож він лише милувався сестрами і їхнім затишним куточком під вербою. Поруч мирно паслися гуси, а повітря було пронизане таким спокоєм, що й сам Петро не помітив, як стишив ходу й підійшов, уже м’яко всміхаючись. Ні, не потривожить він цього спокою, не витягне дівчат із їхнього маленького раю, допоки зможе його оберігати. А завтра – то буде завтра, а поки нехай цей день тягнеться, скільки зможе, а вони так і сидітимуть на тій колоді плечем до плеча, і їстимуть ласощі з чарівної Шафи, і зберігатимуть цю таємницю на трьох.