Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

– Синку, а вийди тихенько з хати й біжи до дівчат у поле, віднеси смачненького. Гляди лише, щоб гості наші тебе не побачили – нíчого їм від розмови відволікатися.

Макар почув наближення сторонніх, коли виходив із сараю. Йому про них повідомили нашорошені вуха Лапи, а слідом і гучний голос Сірого. Одразу за тим до хвіртки підійшли троє: голова сільради Степан, невідомий чоловік у сірій формі й кашкеті, які носили члени ОГПУ, та сусід Іван, підперезаний новим чорним поясом і в кепці. Макар лише встиг кинути погляд на хату та з полегшенням переконатися, що Віра всередині, а не забарилася десь надворі.

– Господарю, відчиняй! Розмова є! – радісно повідомив Степан. У його пухких руках розвівалися папірці «Селянського журналу». – Ми з хорошими новинами.

– І давно гості до своїх хороших новин приносять зброю? – повів очима на кобуру з наганом, що тугенько сиділа на поясі чоловіка, затягнутого в форму, незважаючи на майже літнє тепло.

– Та то просто хворма, – посміхався до самісіньких вух Степан. – Так положено. Пускай до двору, поговоримо.

Макар неохоче відчинив хвіртку. Та щойно всі троє ступили на його землю, як Сірий наче сказився: з диким гарчанням кинувся вперед і вчепився зубами в чобіт незнайомця. Весь його вигляд кричав: «Роздеру! Роздеру на клапті! Щоб і сліду твого тут не було».

– Ах ти сучий потрох! – стільки злості в голосі людини Макар до цього ніколи не чув. Рука прибулого впевненим рухом витягнула наган із кобури, одночасно зводячи курок, та замість голови собаки перед прицілом раптом виникли груди господаря дому. Міцними руками той тримав Сірого й відтягував його, до нестями лютого, за спину.

– Хлопці, ви чого? – Степан явно не очікував такого повороту. – Макаре, забери ти свого Сірка, не лякай людей.

Макар заледве засунув Сірого, котрий несамовито пручався, в буду і звелів сидіти там. Пес послухався, але продовжував безупинно глухо гарчати.

– То ви самі винні. Зайшли надто швидко, не дали й себе обнюхати. А Сірий землю свою захищає.

– Земля належить народу, – холодно й упевнено повідомив гість, повільно ховаючи нагана.

– Про це й поговоримо, – розплився в посмішці Степан. – Макаре, налий, може, по чарці. То й розмова краще піде.

Макар окинув прибулих поглядом: сірі очі незнайомця дивилися холодно й нерухомо, Степан, хоч і теревенив без угаву, усе ховав погляд у землю, а Іван розглядав відчинені двері сараю, наче намагаючись проникнути поглядом у самі його нетрі.

– Нíколи пити, мені на поле треба, пшеницю молотити. Кажіть, по що прийшли.

– Приніс тобі новий випуск «Селянського журналу» почитати, – Степан хутко всунув папір Макарові, наче позбувся чогось, що пекло йому руки. – Колективізація, друже. Там усе чорним по білому написано. А ти ж у нас грамотний, прочитаєш.

Макар скрутив газету і заклав під пахву.

– І що значить та колективізація?

– То таке диво… Розумієш, рехворма. Після неї всі заживемо добре.

– А як то – добре?

Степан аж закашлявся. Де ж він думав, що доведеться пояснювати цьому нетямущому. Хоча Макар сам винен: на сільські збори не ходить, до клубу теж, усе на господарстві пропадає. То й ні сном ні духом, що рішення вже прийняті й візит той – просто формальність, аби мало добровільний вигляд.

– Добре – то коли у всіх порівну. Одне поле, одні корови, одне молоко з тих корів. Усім пособини будуть.

– Мені пособин не треба. У мене все своє.

– Ми бачимо, – тон гостя у формі не виказував нічого, але Макар відчув, як від нього шкіра вздовж хребта вкрилася сиротами. До них додались інші, на шиї, коли свої п’ять копійок докинув Іван:

– Подумай тільки: від кожного за здібностями, кожному… Як там далі? – запитально глянув на Степана.

– Кожному за потребами, – доповнив той, тупцяючи на місці, як у зимовий день, коли треба було зігрітися, а мороз кусав за литки.

– Рай на землі? – іронічно поцікавився Макар.

– Та який там рай, його ж немає! – поспіхом вставив Степан, побачивши, як незадоволено скривився на тому слові гість. Наче то й не він, староста, ходив минулої неділі до церкви, хрестився й поклони бив під проповідь отця Митрофана. І не він на Різдво найгучніше колядки співав і найзавзятіше постився. – Є лише краще життя, до якого йдемо.

Іван, відчувши себе вільніше, потроху просувався до сараю. Манили його ті прочинені двері, бо ж знав, що реманент у Макара найкращий у селі, два тижні тому з харківського ярмарку привезений, то хоч глянути на нього хотілось.