Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

– А що тобі совість каже, Марічко?

– Ото мені священника щонеділі мало, щоб про совість говорити. Чи ти думаєш, що вони там у своїх мандрах монахами були? Чоловік без жіночої ласки куди швидше казиться, ніж жінка. Але говорити про то – лише мир у сім’ї рушити.

«А що, як вона має рацію?» – з’явилась непрохана думка, але вголос Віра промовила:

– Що то за сім’я така, на брехні побудована?

– Та кожна перша! Ти мені моралі не читай, сусідко. У тебе дітей стільки, що вгору глянути ніколи. Господарство таке, що не загуляти, якби й хотіла. А в мене час є і сили лишаються. То краще пообіцяй, що моєї сім’ї не руйнуватимеш. І ми дружитись будемо, як і раніше.

Не встигла Віра й слова у відповідь мовити, як собаки схопилися. Увесь день нечутні, зараз Сірий та Лапа підняли такий лемент, що й не помилишся: їдуть, точно їдуть! Віра вибігла на шлях і давай вдивлятися до самого обрію. За нею Марічка. Стала, схрестивши руки на грудях, – вилита Мадонна, хіба дитини на руках бракує. Аж ось забовваніла підвода, їхала як усі вози, які щодня рухалися цим шляхом, та Вірі здалося, що повільнішого коня вона в житті не бачила. Несила їй було на місці чекати, але й бігти несила: ноги наче в землю вросли. Так і стояла, а підвода ставала дедалі більшою й більшою, ближчою й ближчою, поки вже в одному з тих утомлених і зарослих бородою чоловіків змогла впізнати Макара. Ті ж очі, та ж усмішка.

– Не мене чекаєш, жінко? Чи я хату наплутав?

Ще й жартує! Так і дала б по лобі за ці жарти, цю усмішку, це очікування, за всі безсонні ночі й виплакані сльози, за думки, які не було з ким розділити, за листи, що йшли так повільно, за стільки самотніх днів і ночей, за ці міцні й такі рідні обійми, що вже й злитися несила, а хочеться лише залишатися в них якомога довше. Десь на краю свідомості, близької до потьмарення, чула Віра радісні крики зустрічі Івана з Марічкою, горді Іванові слова: «Заживемо тепер не гірше за Деревських», – радісні верески Люби й Тоні, які, побачивши тата, кинулись йому на руки. Бачила міцні обійми батька із сином і те, як ніжно він погладив чубчик наймолодшого Олексійка. Зачепила поглядом і прощальне ручкання Макара зі своїм другом-заробітчанином і кілька скринь, набитих крамом, які Петро з батьком так обережно спускали з підводи на землю, а потім затягували в хату. Наче в тумані, накривала на стіл, виносила з комори та заставляла, заставляла усім, що наготувала за ці два дні, щоб зайняти руки й думки, стоячи коло розжареної печі, обливаючись потом, незважаючи на серпневу спеку: пшеничний хліб, наваристий борщик, пироги із сиром та картоплею, пиріжки з яблуками й грушами, м’ясну печеню – хоч і знала, що чоловік трохи сваритиме за розтрату, бо готувала святкове в будень, але ж його повернення – теж свято. Стіл уже був повен, а Віра все не могла зупинитися й носила: сало з часничком, квашені огірочки, капусточку… Носила б іще, та Макар зупинив. Обняв міцно, притиснув до себе й так і тримав, поки Віра плакала, раптово усвідомивши: усе, він тут, поруч, і більше нікуди від неї не поїде.

Дівчата обсіли батька, наче якусь диковинку. Люба дивилась і гадала: як це можливо – такий рідний і водночас такий чужий? Сміється так само, говорить тим же голосом, лиш із якимись незвичними нотками – він називав їх акцентом, – у волоссі й бороді сивини побільшало. А розповідає, як розповідає! Про дивний край Ессен, де живе так багато своїх, українців, де навіть моляться по-нашому, бо є наша церква. Про важку роботу в шахті Цольферайн, де видобувають кам’яне вугілля, – того не розповідав дружині в листах, щоб не хвилювалася надто, – про технологічні дива, яких тут і близько немає. Про річку Рур, що протікала майже коло їхнього житла, та про величезний і могутній Рейн, де так добре ловляться плотва, лящ і навіть форель. Про теплі зими й не таке спекотне літо – в нас природа куди бурхливіша, а там така ж помірно-спокійна, як і самі німці. Про місцеву рослину – хміль і тамтешню гордість – пиво, яке так відрізняється від ячмінного та приготованого будь-яким іншим способом. Про кумедних ракунів, нахабних і пухнастих, про опасистих тюленів, яких йому вдалося побачити на Північному морі, куди вибрався одного разу. І діти слухали й чудувалися: скільки всього у світі є, який він дивний. А коли батько повідчиняв скрині, то зовсім мову втратили: п’ять діжечок пива та криваво-багряне «крижане вино», солодкі та смачнющі пряники, що їх чомусь назвали Елізиними, дерев’яні коники хлопцям, шиті іграшки дівчатам, такі майстерні, що аж дух захоплює… А головне – тканина, багато дивовижної тканини, бавовни, такої м’якої й не схожої на негнучкий льон, і сукенок, спідничок і кофтинок із цієї бавовни. І навіть саджанці того німецького хмелю. Його Макар хотів вирощувати на своєму полі і з часом зробити власну маленьку броварню.