Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

Від ранку вона чекала на чоловіка та не знаходила собі місця. Хоч старший син Петро й намагався заспокоїти, усе було марно. От і зараз, мішаючи курям просо, не могла зосередитись ні на роботі, ні на агуканні малого Олексійка, що повзав по дворі та смикав собак за вуха, а Сірий та Лапа ніжно його облизували, ані на періодичних окриках того ж Петра, який гострив лопати, готуючи їх до копання картоплі, та все намагався розважити матір. Думки Віри були далеко: знала ж вона, що п’ять днів тому чоловік виїхав додому, але розуміла й те, що то був лише початок пригоди. Адже мало приїхати, мало рік працювати від світанку до пізнього вечора – треба ще повернутися додому цілим та неушкодженим, зберегти все, заради чого покладали сили та здоров’я. А зберегти непросто: он скільки ласих до чужого майна ходить навколо! Віра пригадувала Романа, знайомого із сусідньої Тернівки, – доброго й працьовитого чоловіка. Той їздив на заробітки у Францію, вирощував, підрізав та збирав виноград, щоб робити вино. А коли повертався, розговорився із сусідами в потязі. Вони ж його тієї самої ночі пограбували та ногами забили до півсмерті, викинули з вагона на повному ходу, то Роман так і пролежав у бур’янах до ранку, поки селяни не вивели корів пастися та не знайшли його, скаліченого та ледь живого. Тоді, перш ніж дістатися додому, він кілька місяців жив у сусідніх селах: соромився показатись на очі рідним із порожніми кишенями… Намагався хоч якусь копійку заробити. А дружина в той час усі очі виплакала: думала, що згинув десь на чужині, та й сама з того горя занедужала сильно. Так і не зустрілися вони: приїхав Роман аж на жінчин похорон, зате з грішми в кишенях. Пам’ятала Віра й Петра з Нововікторівки, що на тому березі Верхньої Терси. Той заїхав аж у далеку Швейцарію, пас корів та робив сири й масло. А коли повернувся додому, свої ж сусіди-заробітчани напоїли й до нитки обібрали, поки спав, – добре, хоч на життя не зазіхнули. Забрали і гроші, і крам, а самого залишили ночувати на лавці. Чи не спіткала така ж доля Макара? Бо скільки ж йому щаститиме по тих світах…

– Привіт, сусідко! – веселий голос вирвав Віру з важких дум.

– І тобі привіт, Марічко.

Марічка – весела та рум’яна, трохи від молодості, а трохи й від сивухи, котрою була повна по вінця, якщо лише можна визначити, де в жінки є ті вінця, – примостилася поруч на ґанку.

– Ждеш?

– Та жду… Думки всякі в голову лізуть. Чи все добре з нашими чоловіками…

Марічка гучно розсміялась.

– Ой, сусідко! Дурне – гик – то діло баг-ик-ато думати. Жени ті думки-ик! І все буде добре. Приїдуть гик-голубчики, ніде не дінуться. Та лишись ти того проса на хвилинку! – нервово забрала з Віриних рук миску, поставила під ґанком і востаннє гучно гикнула. – А бодай їй у печінки, тій гикавці! Розмову до тебе маю. Жіночу.

– Ото раптом! – глянула здивовано. – Ні коло церкви, ні коло річки розмов не маєш, а тут-таки й жіноча. Чи не про того вусатого, що з хати твоєї вже місяць поночі виходить?

Віра взяла миску з просом і пішла за хвіртку насипати курям. Марічка за нею. І через усе куряче квоктання, шелест їхніх крил та тупіт лап у боротьбі за їжу ледь чулась та жіноча розмова, яку Марічка так прагнула приховати від сусідських вух і яку вела, звиваючись лисицею та в очі зазираючи.

– Ото ж про нього. Сусідко, Іван мій, як їхав, так і наказав: жити весело, про нього щодня згадувати, але не журитися. От я й не журилась. Бо кому від того краще? Хіба ліпше ночами плакати та молодість свою на сум зводити? І щоб тіло молоде без ласки пропадало? Наш вік жіночий і так недовгий, а тут ще й чоловік сам на рік полишає, у таку далечінь їде. Чи ж я залізна?

Зовсім не залізна – це Віра добре знала. Нерідко бачила сусідку з чаркою, нерідко проводжала поглядом уздовж вулиці, коли та на танці з заходом сонця вибиралась, а частенько безсонними ночами крізь віконце спостерігала, як вусатий Данило, пастух із сусіднього села, що за річкою, по-злодійськи в її хату пробирався й покидав її стіни аж під ранок. А що хата стояла майже на краю села, то лише Віра та її безсоння були небажаними й мимовільними свідками того короткого перелюбного щонічного ритуалу. І хоч як би хотіла не знати, та не виходило в неї. Погодувала курей, вийшла за хвіртку, взяла на руки малого Олексійка й відвернулася спиною в надії, що та зрозуміє: не до неї зараз, – а Марійка все не відставала:

– Не сьогодні, так завтра Макар з Іваном повернуться. І все в нас буде добре: у вас із Макаром, у мене з Іваном. Ти лише не розповідай нікому з них, добре?