Ірина Мельниченко - Живі. Всупереч

Діти дивились на батька, і він видавався їм справжнім мандрівником, загартованим морем, вітрами, далекими снігами. А той усе розповідав – тепер уже про дорогу додому, як вони з Іваном вдавали із себе звичайних рибалок, як попримотували тканини собі під одяг, наче мали під сто кіло живої ваги, як спали по черзі просто на валізах і намагались не розмовляти дуже із сусідами, бо хто ж його зна, що в тих на думці й чи не хочуть пограбувати заробітчан. Уже засинаючи, дівчата чули, як батько шепоче матері на вухо:

– Тепер і хату по-справжньому добудуємо, бо ж минулого разу грошей вистачило тільки, щоб її закласти… Реманент куплю, молотарку. І заживуть наші діти в достатку. Не була ця розлука марною. Більше мені нікуди їхати не треба.

А Віра тулилась до чоловіка й тихо-тихо казала:

– Страшно мені. Сусіди говорили, що в інших селах до господарів навідувались. Казали, треба здати худобу й землі в колоспи.

– Як так – узяти й здати? Сам обробляв, сам вирощував – і віддати за так? Бути такого не може.

– Не знаю, Макаре. Говорять люди всякого.

– А ти їх менше слухай, – пригорнув до себе. – Ми ж разом. А коли ми разом, нічого поганого трапитися не може.

Вересень 1929 року

Глухий удар перевернув кошик, повний стиглих яблук, груш і темних, як ніч, слив. Ті ліниво покотились і завмерли неподалік сокири, що нею іще чверть години тому рубали колоди для печі. Розпашілі Віра й Макар, важко переводячи подих, сплелися в обіймах під пишною кроною яблуні. І поки лежали так, удалині чулося:

– Складай давай. Господар прийде, перевірить.

– Та хай так.

– Яке так? Макара не знаєш? Жати треба! Нам ту пшеницю ще сьогодні молотити.

Віра ніжно провела по скуйовдженій чуприні чоловіка. Розхристана, із розкиданим по траві волоссям, вона здавалась іще красивішою, ніж завжди:

– Бачиш, Омелько добре справляється, поки тебе немає. То куди тобі поспішати?

– Треба йти, – Макар уже опанував себе й говорив звичним, суворим та діловитим тоном. – Як не змолотимо сьогодні п’ятдесят міхів, не буде чого продати на ярмарку. А ще Грицька перевірити, аби меду повні горщики наливав, а не як тоді: трохи в горщик, трохи в рот.

– Макаре… Може, нам трохи зменшити господарство? Дівчата вечорами з ніг падають, стільки їм роботи: зранку в школу, а потім гуси, кури, корови, город. Он поки ми вчора картоплю викопали, у Тоні всі руки в мозолях були, а в Люби поперек болів. Рано їм іще так працювати.

Макар піднявся, витягнуся на весь зріст, похрустів кістками. Як добрий господар, він за простими звуками розпізнавав усе, що відбувається на його землі: он ліворуч лунає протяжне мукання – це Зірка натякає, що її вим’я вже повне й пора видоїти молоко. Вона, як старша й найбільша серед чотирьох корів, першою повідомляє господарям, коли час звернути на них увагу. А трохи далі тріщать кущі – то кози об’їдають листя з порічки, що тягнеться аж до краю саду. В інший бік – велике поле, де вже дозріли картопля та морква. Полем Макар пишався. Якщо з усім господарством вони поралися силами сім’ї, то на поля у врожайний рік доводилося наймати помічників: на жнива пшениці на одному полі та збір картоплі, буряків і моркви – на іншому. Дивлячись на ту високу гичку на одному та гостряки, що залишилися після жнив, на іншому, господар думав, як розподілить урожай. Якщо все піде, як задумано, після недільного ярмарку він борошна до зими не продаватиме – зберігатиме зерном. Нехай продають більш нетерплячі. Він привезе своє борошно, коли вдарять перші морози, а його ціна зросте. Макар уже зараз майже точно знав, скільки пшениці продасть, скільки залишить на посівну наступного року, а скільки – родині, щоб вистачило до наступного врожаю. Те саме стосувалось останнього в цьому році лугового меду, що якраз збирала окрема бригада працівників. О, Макарів мед був відомий на всю область, а то й далі – чи не тому приїздили його купувати і з Полтавщини, і з Одещини… Трохи далі, за деревами, чувся розмірений стукіт молотка – це Петро сколочував докупи дошки на будівництві нової хати, де вже завтра мали стелити підлогу і де в шістьох великих кімнатах нарешті вільно розміститься вся родина, яка до цього тулилась хай у теплих і світлих, та лише двох.

Та хата була великою мрією Макара, його святим Граалем, його підтвердженням власної спроможності, подарунком дітям, щастям на старість, розумінням, що таки зробив за життя те цінне й важливе, що має зробити чоловік, – забезпечив сім’ю. І головне: ствердив для самого себе, що Віра недарма довірила своє життя й статки йому, учорашній босоті. Його дружина – донька заможного й відомого на всю округу Ісака Бабара, в якого молодий Макар свого часу працював наймитом і який скомандував своїм синам, що весь посаг дає єдиній доньці, а вони собі самі заробити мають. І цей посаг довгі роки висів на його плечах важким тягарем, змушував рвати жили, щоб довести: він, Макар Деревський, гідний поваги, він зумів зберегти та примножити майно, віддячив за добро й довіру. І тепер його дітям точно вистачить усього. Їм не доведеться іти у світи й побиратися, ставати до важкої праці на чужих, а не на себе. І не доведеться щодня боятися, що доля про них забула й не дасть більше нагоди зіпнутися на ноги. Бо він, Макар, подбав про все.