Настя Мельниченко - #ЯНеБоюсьСказати

Є речі, до яких неможливо бути готовою. Коли тебе в переповненому транспорті вперше мацає хтось дорослий. Коли десь у колі родичів хтось із сім’ї виявляє набридливо-тілесну увагу. Ця книжка та її голос – Настя Мельниченко – може дозволити тобі підготуватися до таких жахливих «уперше». Або ж усвідомити, як пощастило, що фізичне чи психологічне насильство оминуло тебе.

Одного разу під час обговорення вистави «Бути знизу», яку показує «Дикий театр», один з глядачів закинув команді акторів і режисерці, що спектакль звинувачує чоловіків у насильстві проти жінок. Так, текст вистави зосереджений навколо обговорення невдалих побачень, сексуальних досвідів і пережитих випадків насильства. Як у кіно «О чем говорят мужчины», але про правду, де є і смішне, і болюче, і світле, і таке, про що хотілось би забути. А в осерді лежить запитання про суб’єктність і жінки, і чоловіка. На ту ремарку глядача, котрому було неприємно дивитися виставу про зґвалтованих жінок, я зауважила, що понад 90 % випадків сексуального насильства – це насильство чоловіків супроти жінок. «Але я за все своє життя не зґвалтував жодної жінки», – зауважив глядач. Ну, молодець.

Що не так із суспільством і з етикою ставлення одне до одного, якщо в ньому стає можливим вихваляння тим, що ти не чинив насильства проти іншого (чи іншої)?

У топ-3 найбільш загрожених прав і свобод в Україні фігурують «базові права особистості». Це право на життя та інші фундаментальні природні, тобто вроджені, права. Майже 78 % опитаних громадян називають найважливішим правом людини саме право на життя. Попри це, близько третини опитаних готові обмежувати права людей із «певними політичними поглядами» (30,2 %), наркозалежних (39,8 %), ромів (36,4 %), геїв, лесбійок і трансгендерів (27,3 %). Принаймні, саме такі дані бачимо в дослідженні, яке провів Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Відчуваєте суперечність? Цінність життя, цінність власного життя зокрема, але готовність обмежити життя інших людей. Хто дає таке право? Ніхто.

Ця книжка є темою для медитації, роздумів. Вона не дасть готових відповідей і варіантів поведінки у випадку насильства. Але читання дозволить уперше задуматися про низку речей, про які в школах і в родинах не надто часто говорять. Дуже важливим, на мою думку, може стати висновок про потребу солідарності, сестринства та побратимства.

Насильство менш можливе в умовах безпечного простору. Легше шукати захисту, коли знаєш, що тобі напевно допоможуть. Можливо, ви бачили в Інтернеті відео, що час від часу стають популярними та «вірусними», про те, як одна дівчина допомагає іншій відчепитись від агресивного чоловіка чи хлопця. Таку допомогу можна надавати одне одному незалежно від статі чи віку. І, звичайно, мова тут іде не лише про випадки насильства, але і про довіру в суспільстві загалом. Якщо тобі страшно звернутися по допомогу до незнайомої людини, – то чому? Можливо, через страх, що хтось чужий скористається твоєю безрадністю.

Не бійся. І думай про силу безсилих. У наших руках багато сили. Сила сказати «ні». Сила не робити шкоди. Сила допомогти тим, хто потребує допомоги.

Ірина Славінська

Привіт! Мене звати Настя, я уже доросла жінка, але колись я була, як і ти, підлітком.

Якось я ішла вулицею, тримаючи по пакету з фруктами у кожній руці. Мені було 13, я милувалася червневим сонцем на стінах будинків моєї рідної вулиці. Аж раптом незнайомий дядько налетів на мене, схопив між ніг і аж трохи підняв на руці. Потім відпустив і пішов далі. Цей випадок закарбувався в моїй пам’яті. Ця незнайома людина грубо порушила мої кордони, брутально обмацала мене і зникла. Я не знала, як на це реагувати, я взагалі ніколи не очікувала від дорослих такої поведінки. Дорослі завжди до того здавалися безпечними і привітними людьми, тими, хто захищає мене. Ніхто не розповів мені, що це не завжди так і щось подібне, як на тій вулиці, може статися.

Пишучи цю книжку, я зрозуміла, що це буде найвідвертіша книжка для підлітків з безлічі усіх, що коли-небудь видавалися в Україні. Бо є дуже багато речей, про які нам у дитинстві не розповідають. І коли щось подібне з нами трапляється – ми виявляємося геть не готовими до цього. У нас нема в голові ніякого певного «плану дій» – що робити у тому чи іншому випадку? З нами майже не говорять про секс, і, що найприкріше, – не говорять про насильство. Але від цього його не стає менше! І моє завдання, як уже дорослої людини, підготувати вас до того, що таке, на жаль, буває.