Джеффрі Арчер - Людиною він був

Коли потяг заїхав до Труро, вона молилася, щоб це було востаннє.

– Скільки років ви працюєте в компанії, Френку? – поцікавилася Емма.

– Майже сорок, мем. Служив вашому батькові, а до нього – дідусеві.

– Отже, ви чули історію про «Кленовий листок»?

– Це було до мене, мем, але у нас усі знайомі з цією історією, хоча мало хто про неї коли-небудь згадує.

– Зробіть мені послугу, Френку. Чи не могли б ви зібрати невеличкий гурт чоловіків, яким можна довіряти?

– У мене є двоє рідних і ще двоюрідний брат, які не працювали ні на кого іншого, окрім Беррінґтонів.

– Їм доведеться прийти в неділю, коли підприємство не працюватиме. Я оплачу їм подвійний тариф готівкою, а за дванадцять місяців вони отримають заохочувальний бонус на таку ж суму, але лише якщо вони не виявлять там нічого надзвичайного того дня.

– Дуже щедро, мем, – визнав Френк, торкаючись козирка кашкета.

– Коли вони зможуть розпочати?

– Наступної неділі по обіді. Буде зачинено до вівторка, у понеділок – свято, вихідні.

– Ви второпали, якщо не запитуєте, чого саме я хочу, аби ви зробили?

– Я все розумію, мем. Але якщо ми знайдемо те, що ви шукаєте у подвійному дні, що тоді?

– Я прошу лише поховати останки Артура Кліфтона за християнським звичаєм.

– А якщо ми нічого не знайдемо?

– Тоді це буде таємниця, яку ми п’ятеро заберемо до могили.

Вітчим Карін відчинив вхідні двері й зустрів її незвично теплою посмішкою.

– У мене є кілька хороших новин, якими хочу поділитися, – сказав він, коли гостя зайшла до будинку. – Але це може й зачекати.

«Чи можливо, – подумала Карін, – щоб цей жах нарешті закінчився?»

Потім вона помітила примірник газети «Таймс», що лежав на кухонному столику, розгорнутий на сторінці некрологів. Жінка побачила знайому світлину баронеси Форбс-Ватсон і гадала, це проста випадковість чи він зумисне залишив її на видноті, аби спровокувати.

За кавою вони не обговорювали нічого суттєвого, але Карін навряд чи могла не помітити три валізи, що стояли біля дверей і, здавалося, віщували про неминучий від’їзд. Однак вона хвилювалася дедалі дужче, позаяк Пенґеллі залишався занадто безтурботним і привітним, як на свій характер. Усе дуже нагадувало старий армійський дембель.

– Нам час поговорити про серйозніші справи, – нарешті сказав він, приклавши палець до губ.

Вийшов у коридор і зняв важкого плаща з кілочка біля дверей. Карін подумала про те, щоб утекти, але якщо вона це зробить, а все, що він намірявся їй сказати, це лише те, що повертається до Москви, її прикриття зійде нанівець. Він допоміг їй одягнути плаща й супроводжував надвір.

Карін здивувалася, коли чоловік міцно стиснув її руку і ледь не потягнув пустельною вулицею. Зазвичай це вона брала його під лікоть, щоб будь-хто з незнайомців міг припустити, що вони – батько та донька на прогулянці, але не сьогодні. Вона вирішила: якщо вони натраплять на когось, навіть на старого полковника, вона зупиниться й заговорить із ним, бо знала, що Пенґеллі не наважиться ризикувати, якщо там буде свідок.

Пенґеллі продовжив своє веселе базікання. Це було настільки нетипово, що Карін перелякалася ще дужче, її погляд насторожено кидався навсібіч, але, схоже, ніхто не хотів пройтися цього похмурого сірого дня.

Дійшовши до узлісся, Пенґеллі, як завжди, озирнувся, щоб перевірити, чи за ними ніхто не йде. Якби когось виявив, вони б повернулися до котеджу. Але не сьогодні.

Хоча була майже четверта година, вже починало сутеніти й щохвилини ставало все темніше. Чоловік іще міцніше схопив жінку за руку, коли вони зійшли з дороги та ступили на стежку, яка вела в ліс. Його голос змінювався відповідно до холодного нічного повітря.

– Знаю, що ти будеш рада почути, Карін, – він ніколи раніше не називав її Карін, – що мене підвищили і незабаром я поїду до Москви.

– Вітаю, товаришу. Ви заслужили.

Пенґеллі не послабив хватку.

– Тож це буде наша остання зустріч, – продовжив він.

Чи могла вона хоча б мріяти про це…

– Але маршал Кошевой довірив мені одне останнє завдання.

Пенґеллі не пояснив, яке саме, ніби хотів, щоб вона не поспішала, міркуючи про це. Коли вони зайшли глибше в ліс, стало так темно, що Карін заледве бачила щось перед собою. Однак Пенґеллі, здавалося, достеменно знав, куди треба йти, ніби кожен крок був відрепетируваний раніше.

– Начальник контррозвідки, – сказав він спокійно, – нарешті розкрив зрадника в наших рядах, того, хто роками зраджує нашу батьківщину. Мене обрали для здійснення вироку.