Зоряна Лешко - Щасливі не плачуть

Надя набрала повні груди повітря і, видихнувши, опустилась на ліжко. Аня присіла біля неї й узяла за руки.

– Кохана, заспокойся. Усе буде добре. Може, Аліса не пов’яже «Р.» з Романом… А ми ж то знаємо, що ніякого «Р.» нема…

– Аню, а хто, крім нас, знає? Ти подумай, що буде… Я вже бачу заголовки: «Таємничим коханим Мії Лісовської виявився секс-символ України Роман Звягівський», «Нарешті стало відомо, через кого зруйнувалися стосунки мегазірок українського кіно Романа Звягівського та Аліси Ждан». І купа подібного…

– А ти тут до чого?

– Я її менеджер, літературна агентка, подруга врешті. Я повинна була подумати… не дозволити їй… А сама фотосесію запропонувала…

– Надю, її «коханий Р.» з’явився задовго до планів екранізації…

– Так власне! Він з’явився, коли Соля почала писати «Кров», і я впевнена, що багато хто про це пам’ятає. І скажуть, що вони ще тоді…

– Надійко, заспокойся. Ти не могла цього передбачити. Ніхто не міг. Тому ти, як класний менеджер, витягнеш із ситуації максимальну користь, навіть якщо це буде величезний скандал.

– За що мені все це?

– Ти сама захотіла.

Надя стисла губи й залізла назад під ковдру.

– Не починай.

Аня вмостилась на ліжко так, щоб її обличчя було якраз навпроти Надиного.

– Ти марнуєш свій потенціал і нерви на одну людину. Подумай: Соломія виписалась…

– Неправда!

– Серйозно? Скільки вона вже не пише? І не дуйся. Її проанонсована тобою «Мрія на завтра» вже більше року так і залишається мрією. І твоєю, і її відданих читачів. Зараз Лісовська на вершині, але вище не підніметься, їй би втриматись… Подумай про себе. Саме зараз, поки ще не пізно, – ідеальний час і останній шанс відкрити свою літературну агенцію, у тебе чуття на таланти й колосальне вміння розкрутити їх…

– Я не можу…

– Чому?

– Бо якраз зараз буде купа роботи.

– Ні, завал буде не в тебе, а в знімальної команди. Щойно запуститься процес, від тебе залежатиме мало. В Олега своя команда для пресрелізів… Соломія нічого не писатиме до кінця зйомок і засяде на своїй сторінці в сторіз. Що тобі залишиться? Няньчити її?

– Я не няньчу…

– Серйозно? А хто поставив маячок у її телефон? Хто відкачує після запоїв? Їздить за нею всюди хвостиком? Знаєш, я можу й приревнувати…

У голосі Ані бриніло попередження. Надя на долю секунди зіщулилась, мов кошеня, а тоді подалась уперед і вхопила Аню за руку.

– Як ти не розумієш: від успіху Соломії залежить мій заробіток!

– Твій заробіток не повинен залежати від примх однієї людини. Вона ж не думає про тебе, не думає про майбутнє й живе одним днем. Живе «Кров’ю». А далі що?

– Вона обіцяла дописати книжку ще до прем’єри…

– От і чудово. Прекрасний дебют для твоєї літературної агенції.

– Аню…

– Нічого не хочу чути. Поки ти займатимешся фотосесією Звягівського, умовлянням Аліси й вигадуватимеш, як виплутатись із потенційного скандалу, я займусь оформленням паперів.

– Аню…

– Сонечко… цукерочко моя, повір: ти мені ще подякуєш.

Віта проводила кінчиками пальців по стовбурі сосни, відриваючи маленькі лусочки кори і вдихаючи легкий і теплий аромат живиці. Дерева росли негусто, тому сонце здавалось яскравим і теплим, повітря тремтіло п’янким ароматом хвої й трав. За спиною хруснула гілка. Віта повернулась, зробила кілька кроків назад і завмерла. Усе всередині стислось у передчутті зустрічі. Вона боялась, хоч і знала, що їй нічого не загрожує. З-за розлогого куща ліщини вийшов чоловік, оглянувся навколо, наче шукав щось поглядом і не міг знайти. Він стояв лише за кілька кроків від неї, і Віта мимоволі замилувалась: густе темне волосся ледь прикривало шию; зелені очі, здавалось, не бачили дівчини й уважно вдивлялись у ліс за її спиною; чітко окреслені вуста з родимкою просто посередині, над верхньою губою, напружено стиснуті; і ледь помітний шрам у вигляді півмісяця на правій вилиці, під оком, – усе притягувало погляд і змушувало її серце завмирати. Він здавався вищим від неї на голову – стрункий, широкоплечий, у світлому лляному одязі. Видавався Віті чужим у цьому лісі, але таким потрібним їй. Наче відчувши це бажання, чоловік подивився просто їй у вічі, усміхнувся, простягнув руки – і було в тому стільки радості, кохання й обожнювання, що Віті здалось: вона задихається від надміру почуттів. Ніхто й ніколи на неї так не дивився: ні Олег, ні навіть Ян. Чоловік зробив крок назустріч, його закохані очі заповнили собою все навколо, і Віта простягнула руки. Ще мить – і вона торкнеться його… …Біль, наче крізь неї проходить холодне гостре лезо… А крізь неї легко, із дзвінким сміхом пройшла… вона сама, із медовими кучерями, у пишній сукні з мереживом і хтивістю в погляді та рухах… – Арсене, кохання моє… Вона дозволяла йому цілувати кінчики пальців, долоні, зап’ястя, плече, шию, вдоволено мружила очі. Вона обіймала його, провокувала сміхом, поглядом, дотиками й цілунками… Віта дивилась і не могла зрушити з місця. Арсен пестив ту жінку, цілував її, а Віта відчувала кожен його дотик і цілунок, шкіру поколювало, наче від легкого струму, бажання важкими хвилями розтікалося тілом, вона задихалась… А та жінка? Вона пройшла крізь Віту, яка тепер знала: у тій жінці не було ні краплі кохання, лише хтивість і зневага. Арсен розчинявся в ній, а Віту розривало від болю, бо той погляд, ті почуття призначались їй, а не тій жінці. Утекти, не бачити, забути. Раптом Віта побачила ніж у її руках і знов не могла ні зрушити з місця, ані навіть закричати. Жінка з тихим сміхом відсторонила Арсена і, дивлячись йому в очі, повільно всадила ніж у серце. – Арсе-е-ене… Віта кричала, зриваючи голос. Жінка зникла, Арсен лежав у траві, а вона нарешті може рухатись. Крок, другий, третій – і Віта присіла біля коханого. На світлій сорочці червоніла кров, але ножа не було. Віта розстібнула ґудзики й не побачила рани – лише чисту гладеньку шкіру. Вона нерішуче торкнулась долонею того місця й відчула, як б’ється його серце. – Живий… Віта з надією глянула в його обличчя й завмерла: темне волосся втрачало колір і сивіло на очах; зникла легка засмага, шкіра стала помітно світлішою і ледь насиченішим – колір губ. Віта торкнулась обличчя, сподіваючись, що він розплющить очі, і, хоч вони не зміняться, чомусь була певна, що від цього залежить усе. Повіки здригнулись, повільно розплющились, і вона зустріла погляд зелених очей. На мить відчула полегшення. – Усе буде добре… Віта спробувала всміхнутись – і усмішка завмерла на губах: його очі змінювались, обідок райдужки почервонів, і та червінь повільно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулася зіниць, він усміхнувся, показуючи гострі зуби, і, вхопивши її за шию, притягнув до себе…