Зоряна Лешко - Щасливі не плачуть

– Ти покинула навчання!

– Перевелася на дистанційне.

– Ти… ти зникла!

– Почала життя з чистої сторінки.

– А я?

– Я нікому нічого не винна й не повинна. Навіть тобі.

– Але ж… ми були… я думала… я ж люблю тебе!..

І Надя вибухнула риданнями. Образа, злість і несподіване зізнання вилились нестримним потоком сліз. Дівчина жбурнула пакунок на диванчик і відвернулася, затуляючи обличчя руками.

Коли минула емоційна хвиля, Надя зрозуміла, що Соломія навіть не намагалась її заспокоїти, наче взагалі не була поруч. Дівчина розвернулась і вражено втупилась у нудьгуючий вираз на обличчі подруги.

– Наплакалась? – Соломія допила вино і, оминувши Надю, підійшла до столу, налила вина у два келихи й один простягнула Наді. – На, випий і попустись.

– Що з тобою?

Надя не взяла келих і відступила на крок.

– А що зі мною не так?

– Як усе це розуміти?

Надя провела рукою, наче охоплюючи тотальний хаос у кухні: повний умивальник брудного посуду, пакет зі сміттям у кутку, засохлий вазон на підвіконні, купу речей на диванчику і явно давно не миту підлогу. Під столом стояло кілька порожніх пляшок з-під вина і пива, на столі – м’ясна й сирна нарізка із супермаркету, просто в упаковці, салат у пластиковому лоточку і дві початі пляшки вина. Усе це було неможливим для майже хворобливо педантичної Соломії.

Дівчина лише награно здивувалась і, поставивши келихи на стіл, склала руки на грудях.

– Творчий безлад…

– Ти ж не така.

– Справді? – Вираз обличчя Соломії миттєво змінився, перетворившись на злу гримасу. – А ти впевнена, що знаєш, яка я?

– Точно не така.

Соломія дірявила Надю злим поглядом, але та не відвела очей.

– Знаєш, подруго, відкрию тобі велику таємницю: коли людині нíчого втрачати, нема потреби вдавати із себе когось іншого. Я така, як є, – егоїстична, цинічна, хитра сука.

– Ні, що ти! – Слова Соломії, попри злість, бриніли справжнім болем, і Надя кинулась до неї. – Ти не така! Ти добра, щира, талановита, чудова…

Надя обійняла Соломію й мережила слова поцілунками – у шию, щоки, в губи.

– Вау, подруго. – Соломія поклала руки Наді на плечі й відсторонила її від себе. – Я п’яна, але ж не настільки…

Надю наче облили холодною водою, щоки почали пашіти, аж до сліз.

– Ой, тільки не заплач. Краще скажи, чому ти прийшла. – Соломія всілась на диванчик і, піднявши книжку, покрутила нею в повітрі. – По автограф?

– Ні. – Надя взяла келих і кількома ковтками випила вино. – Я прийшла найматись до тебе на роботу.

– Що?!

Надя здивувалась своїм словам так само, як і Соломія, але відступати вже не збиралася. Вона вирішила будь-що витягнути подругу із цього ненормального стану й заодно спробувати втілити власну мрію.

– Я буду твоїм літературним агентом.

– Ти здуріла?

– Ні, послухай. – Надя присіла біля подруги й узяла її за руку. Вона здавалась такою натхненною та замріяною, що Соломія вирішила її дослухати. – Це ж… мені… я завжди хотіла щось таке… це ж буде… ми зробимо з тебе зірку…

Соломія реготнула і, висмикнувши руку, взяла келих.

– Подруго, ти мрійниця й фантазерка. У нас це не працює.

– А ми зробимо! От побачиш.

Соломії ще в універі подобалося спостерігати, як захоплення темою змінює Надю, якою одухотвореною красунею вона стає.

– Я вже завтра почну розробляти детальний план. У тебе ж не було презентації? І я маю підготувати розповідь про тебе. Чому ти перевелась на заочне? Як ти жила? Що?..

Надя затнулась. Уся розслабленість злетіла із Соломії, обличчя перетворилося на злу, холодну маску. Дівчина подалась уперед і тихо, але чітко промовила:

– Якщо ти хочеш спілкуватись і – тим паче – працювати зі мною, ніколи більше, ніколи більше не питай мене про ті два роки…

І Надя не питала. І Соломія ніколи, навіть у дим п’яною, жодного разу не проговорилась, що зламало її, перетворивши із життєрадісної дівчини на цинічну жінку.

Надя зітхнула й відклала органайзер. Погода зіпсувалась, і у квартирі стало відчутно холодніше. Дівчина зачинила вікно на кухні, увімкнула чайник і дістала із шафки карпатський чай.

Надя певною мірою розуміла, чому Соломія сказилась, побачивши Звягівського. Вона досить детально змалювала з нього свого Арсена, а якби хто й сумнівався, то опис татушки на зап’ястку одразу ж ставив усе на свої місця. Аж дивно, що Соля так легко й бездумно пустила це в друк. Хоча Арсена описано то сивим, то чорноволосим і «пронизливо зеленооким», на відміну від Романа… І ще дивніше: надміру уважні до її життя й творчості підписники, за невеликим винятком, оминули ці моменти увагою, і в опитуванні для уявного дрімкасту на сторінці Солі Роман незмінно займав першу позицію. А міг би бути хайп ще той.