Зоряна Лешко - Щасливі не плачуть

– Соломійко, будь подругою, виручи. Мене нирка схопила, підміни завтра. Я в боргу не залишусь.

Дівчина вагалась недовго. Якщо завтра вийде на роботу замість Насті, то матиме три вихідних – цілий вікенд із Андрієм. Можна відіспатись, спокійно обдумати і влаштувати два романтичні вечори, і хтозна, може, коханий нарешті зробить їй пропозицію.

– Добре, але в суботу й неділю мене не турбувати.

– Ок.

– От коза, навіть не подякувала.

– Що там?

Андрій витяг навушники й чекав відповіді, не відриваючи погляду від екрана ноутбука.

– Я завтра на роботу. Настя захворіла й попросила підмінити.

– Знов? У штаті… скільки вас там? Двадцять? А вона завжди просить тебе.

– Але потім я три дні буду вдома…

Соломії аж неприємно стало від власного благально-жалісливого голосу. Ненавиділа виправдовуватись перед Андрієм і почуватися винною без причини.

– Як знаєш… ти ж уже й так погодилась. Не розумію, Солю, нащо тобі така робота? – Андрій розвернувся до дівчини, і, зустрівшись із ним поглядом, Соломія приготувалася до суперечки. – Ти можеш добре заробляти вдома фрілансом. Ти блискуче пишеш тексти, у тебе талант – і його треба розвивати, а не їздити на квартири прибирати за людьми бруд.

– Але коханий…

– Не треба! Я знаю всі твої пояснення напам’ять. Мені не подобається така твоя робота. Я б міг змиритись, якби ви їздили парами. А так… А якщо якийсь збоченець?..

– Ну що ти таке кажеш? У нас авторитетна клінінгова компанія, усі клієнти солідні, перевірені. І за рік на мене ніхто навіть косо не подивився.

– А ти б хотіла…

– Ну, знаєш…

Соломія аж задихнулась від обурення. Останнім часом Андрій постійно знервований. Згораючи від бажання стати відомим журналістом ще до закінчення навчання, він перевівся на заочне й увесь вільний час витрачає на пошук сенсації. Чоловік поставив собі за мету написати скандальний репортаж про щось визначне й вагоме, щоб одразу заявити про себе. Брався то за політику, то за релігію, потім хотів поєднати, а тоді знайшов щось про підміну ікон у церквах. Про це шепотілись, але ніхто не хотів озвучувати вголос.

Андрій ухопився за тему, але не знав, як правильно її подати й чи варто взагалі, адже «добрі люди» порадили студентові-третьокурснику не лізти туди, де крутяться великі гроші. Матеріали накопичувались, на столику лежала гора чернеток, та Андрій не знав, як зібрати їх докупи в притомний репортаж, адже мав за основу лише неперевірені чутки й здогадки, а братися за щось нове не дозволяли впертість та амбіції.

Соломія направду намагалася зрозуміти, підтримати й навіть допомогти, але все частіші натяки Андрія про те, що на своїй роботі вона шукає заможного залицяльника, ображали дівчину до глибини душі.

– Вибач…

Соломія відвернулась, ледь стримуючи сльози.

– Ну вибач, маленька моя. Ти ж знаєш, як я тебе люблю… Ти в мене така красуня, справжня Роксолана… От тільки ім’я тобі неправильне дали.

Андрій торкнувся плеча дівчини, але вона смикнулась, скидаючи його руку.

– Я не маленька. І нормальне в мене ім’я.

Соломія чула, як Андрій поставив ноут на тумбочку, і вирішила, що цього разу не дозволить «замирити» ситуацію любощами. Тим часом Андрій спритно вийняв китайські палички з гульки на її голові, і волосся, розкручуючись, важким каскадом упало дівчині на плечі.

– Я так люблю твоє волосся, твою шийку, плечі – усю тебе…

Соломія міцно заплющила очі, і, хоч подумки повторювала «не хочу, не хочу, не хочу…», тепло від Андрієвих дотиків та поцілунків розтікалося тілом, тож вона мимоволі сама потягнулася до чоловіка.

– Андрію, ну чому ти так зі мною? Ти ж знаєш, що статус і гроші для мене не мають значення.

– Так, гроші не мають значення. Лише їх кількість.

– Андрію! То ти такої думки про мене? Ми два роки разом, а ти…

– Вибач, вибач. Але щоразу, коли ти їдеш прибирати чийсь пентхаус, квартиру на пів поверху чи будинок, мені здається, що ти не повернешся, хтось обов’язково вкраде тебе в мене. Ти ж така гарна, розумна, яскрава… Якийсь принц запропонує тобі пів світу…

– …і я плюну на свої погляди, почуття, переконання й погоджуся. Так?

– Солю, – Андрій відсторонився, повернув дівчину обличчям до себе й дивився на неї серйозно, навіть трохи вороже, – як ти не хочеш зрозуміти: такі люди дивляться на тебе як на обслугу, другий сорт, вони не поважають тебе, мають за ніщо. Ти варта кращого, нормальної роботи… А як хтось захоче твоє тіло?