Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

«Тобі подобається це?» — питає він. «Схоже на театральні декорації, — відповідаю я, — зроблені на замовлення для шістнадцятирічної Джуді Ґарленд [6] Джуді Ґарленд (англ. Judy Garland , справжнє ім’я — Френсіс Етел Ґумм, англ. Frances Ethel Gumm ; 10 червня 1922 — 22 червня 1969) — американська актриса й співачка, визнана за ролі в мюзиклах і драмах, а також за музичні здібності. Нагороджена дитячою премією «Оскар», «Золотим глобусом», «Греммі» й «Тоні», увійшла до рейтингу найвидатніших кінозірок ХХ століття. , якій щойно розбили серце». «Я маю на увазі це ліжко». Я уважно розглядаю політ чиєїсь нестримної фантазії, що виблискує просто переді мною. «Доволі симпатичне, попри всю цю кричущість, — кажу я. — Передня й задня спинки немов частини воріт до якихось дивовижних казкових країн. Варто хіба додати ще кілька пташок із міді, трохи завитків і пару голів чудовиськ».

Він обертається до рудої жінки, що трохи раніше бажала блідому продавцеві щасливої відпустки. «Коли ви зможете доставити мені це ліжко?» Я здивовано відкриваю рота. Він міцно стискає мою долоню. «Конкретно це ліжко, сер? — Вона усміхається натренованою усмішкою спершу до нього, потім до мене. — Мені треба перевірити. Якщо ваша ласка, присядьте на хвилинку, мій робочий стіл зовсім поруч». «Ти з’їхав з глузду», — шепочу я. «Червоне обличчя та перевантажений мозок, і все це від того, що проводиш надто багато часу на сонці…» Він дивиться на мене; він не усміхається. «Ти можеш уявити собі, який вигляд матиме це барокове диво у твоїй чернецькій келії, що ти її називаєш спальнею?» Продавчиня кладе слухавку. «Не буде жодних проблем, сер, вони планують оновлювати вітрину. Якщо ви скажете мені, куди має бути доставлене ліжко і в якому районі доставки ви мешкаєте, я скажу вам, у які дні там працює наша служба».

«Мені треба дещо перевірити», — каже він, щойно вона записує його адресу. Продавчиня та я повертаємося за ним до набору, що стоїть на вітрині. Його огороджує ланцюжок із великих пластикових ланок. «Ми можемо зайти?» — запитує він, а тоді ми втрьох уже стоїмо в ногах ліжка. «Це одне з наших най…» Він перериває її: «Боюся, перед тим, як я ухвалю остаточне рішення, моїй подрузі треба лягти на це ліжко». Його голос немов просякнутий бездоганною чемністю. «Сподіваюся, ви не заперечуватимете». І до мене: «Мабуть, тобі слід скинути взуття». «Люди завжди випробовують матраци, лягаючи на них в усіх на очах у крамницях», — запевняю я себе, але щось змушує мою кров приливати до шиї та обличчя. Я знімаю свої сандалі, сідаю на край ліжка, підводжу ноги та лягаю спиною на ліжник у зірочку. «Лягай на середину», — каже він. Я веду очима уздовж блискучих завитків над моїми стопами й обережно пересуваюся далі, намагаючись тримати якомога більше ваги в руках і ногах, аби не зім’яти ліжник. «Витягни руки над головою та візьмися за передню спинку обома руками», — каже він. Я думаю: «Це ж субота у “Блумінгдейлс”, куди всі поділися? Це місце більше схоже на морг; я могла б зіскочити з ліжка, перемахнути через огорожу, побігти до ескалатора, піти в кіно…» «Ну ж бо, люба, — каже він спокійно. — Ми не можемо провести тут увесь день». Мідь видається крижаною на дотик. Я заплющую очі. «Розсунь ноги». «Служба доставки буде у вашому районі в четвер». «Розсунь ноги». «Рада повідомити, що ви зможете отримати це ліжко вже наступного четверга». «Розсунь ноги». «Наша служба доставки буває у вашому районі щочетверга та щоп’ятниці, але я особисто проконтролюю, аби вони доставили ваші покупки в четвер». Я роблю те, що він каже.

Я застібаю свої сандалії, уникаючи очима поглядів пари, що стоїть за пластиковою огорожею та тримається за руки. «У вас є матраци?» Вона прочищає горло й відповідає вже знайомим м’яким голосом: «Постільна білизна на четвертому поверсі, та я можу оформити для вас матрац і пружинну сітку з того поверху». «Ви будете ласкаві вибрати для нас жорсткий матрац та пружинну сітку, щоб їх доставили разом із ліжком?» «Але ж, сер, ви, напевно, захочете вибрати…» «Не захочу», — обриває він. «Тоді, може, ортопедичний…» «Чудово», — каже він. «А щодо типу тканини матраца…» «Я був би вельми задоволений, якби ви обрали той, який вам подобається найбільше», — каже він і всміхається до неї, високий чоловік у тенісних туфлях та старих штанях кольору хакі, білій тенісній футболці-поло, з обгорілим носом, шкіра на якому червоніша за шкіру на його руках, шиї та решті обличчя. «Так, звісно», — каже вона, усміхаючись йому у відповідь. «І чотири товсті подушки», — каже він. «На гусячому пір’ї чи з дакрону [7] Дакрон — синтетичне волокно. ? І вкажіть, будь ласка, бажані розміри…» «Просто подушки», — каже він. Дорогою додому жоден із нас не промовляє ані слова.