Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Роком пізніше в нього гостювала одинадцятирічна племінниця, що приїхала до Нью-Йорка на змагання з орфографії, на яких їй не вдалося посісти призового місця. На знак вдячності за турботу, яку він проявив, показавши дівчинці місто, її матір — його сестра — подарувала йому другого кота, очевидно, не давши шансу відмовитися. «Він був просто кошеням, на вигляд не кращим за попереднього, і протягом кількох перших днів він поводився, мов скажений, до того ж і інший не зрадів його появі: вони чубилися й борюкалися так, що мені здалося, ніби в мене вдома боа-констриктор. Згодом так чи інакше вони знайшли спільну мову.

«А потім одного разу пізно ввечері я йду додому й бачу дітей на алеї. Вони одразу розійшлися, але ж, знаєш, якось дуже підозріло: трохи перестаралися з виглядом, мов нічого не було. Тому я повертаюся назад, як той дурень, і бачу на землі, ну, розумієш… Був він у надто поганому стані. Я піднімаюся до себе, як будь-який чоловік при здоровому глузді, наливаю собі й починаю читати газету, думаючи: за годину його вже не буде. Годиною пізніше я кажу собі: “Ще один кіт потрібний тобі, як на лазні гудок”.

І я думаю: напевно, хтось уже добив його, не підбирай його, це вже занадто. Я готую собі яєчню, їм салат, варю собі каву; я кажу собі, що треба піти прогулятися після новин об одинадцятій. Звісно ж, він досі там, лише хтось кинув його до сміттєвих контейнерів. Тоді я дістаю якусь газету з урни та забираю його сюди, а вранці думаю: “Я що, медсестра?” — і везу його до ветеринара, у якого стерилізував перших двох, і коли я забирав його після лікування — а це було за шість днів — він уже був як новенька копійка. Ще б йому не бути за шістдесят вісім доларів вісімдесят центів! І щоразу, як мені треба поїхати з міста, мені доводиться викликати свою прибиральницю із самого Квінсу; та іноді вона не може, а з моїх приятелів жоден не додумався оселитися поблизу, а в мене не дуже вправно виходить прохати когось із благодійності проїхати весь цей шлях із Сентрал-Парк-Вест в Ейтіси або з перехрестя Шістдесят п’ятої та Йорка, або з, прости Господи, Бруклін Гайтс. Навіть для Енді, що мешкає на перехресті Тридцятої та Парку, це не п’ятихвилинна пробіжка. А хлопчина, що мешкав на нашому поверсі, перебрався до штату Мічиган, Господи помилуй! Тож на нього тепер теж не можна покластися. І тому мені доводиться звертатися по черзі до інших сусідів, а я ненавиджу просити про послугу людей, з якими навіть не хотів би вітатися…»

«Вони не сильно линяють», — кажу я вже вдруге за цей вечір, і він відповідає: «Так, це дуже, дуже важливо».

Щодня я ходила на роботу, ефектна ділова жінка, яку люблять друзі та цінує керівництво. Рівно о п’ятій я прибирала зі столу папери, обмінювалася кількома люб’язностями з колегами на шляху вниз у ліфті та прямувала додому — на його квартиру. До себе я ходила хіба за деяким одягом та пізніше раз на тиждень, аби забрати пошту. Уранці ми їхали на роботу однією гілкою метро, розділивши один номер «Таймс» на двох: бездоганно поголений чоловік у діловому костюмі з дипломатом — гарні зуби, чарівна усмішка; я з власним портфелем та літньою сумочкою, підборами, блиском для губ та чистим укладеним волоссям. Приваблива, добре освічена пара в Нью-Йорку — середньостатистична, з твердого середнього класу, культурна.

«Ну ж бо, ну ж бо, прокидайся та вставай!» — кричить він мені з дверного отвору. Він тримає в руках бувалу в бувальцях металеву тацю, на якій тарілка з яйцями-скрембл, три підсмажені англійські мафіни, чайник із чаєм, одне горнятко. Очищений, поділений на дольки апельсин лежить у маленькій дерев’яній салатниці. Над тацею я бачу його блискучу усмішку. «Навіщо, заради Господа Бога, до чого такий поспіх? — кажу я. — Ще лише пів на десяту, будь ласка…» Я підкладаю під спину обидві подушки й спираюся на стіну, сідаю та розгладжую ліжник по ногах. «І сьогодні субота!» Він ставить тацю й просочує кілька крапель чаю, що розлився, паперовими рушниками, які приніс із собою, тримаючи під лівою пахвою. «Сьогодні субота, — повторюю я. — Сподіваюся, ти теж не хочеш нікуди йти, бо я не маю бажання бачити жодної душі. Я хочу залишатися тут і спати до обіду, а решту дня не хочу робити нічого складнішого за дзвінок сестрі та читання чергового номера «ТіВі Ґайд».

«Звучить захопливо, — каже він. — Можеш зайнятися цим, коли повернемося. Мені треба з’їздити в “Блумінгдейлс”». «Краще б ти повернувся до своїх котів у залі, — кажу я. — Ти точно перегрівся на сонці. Жодні скарби світу не змусять мене поїхати в “Блумінгдейлс” у суботу». — «Це забере не більш ніж півгодини, присягаюся. Годину і ще тридцять хвилин на все. Півгодини туди, півгодини там, півгодини назад. Чим швидше ти перестанеш базікати й почнеш снідати, тим швидше ми впораємося. Ти будеш у ліжку о пів на дванадцяту».