Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Я зачиняю дверцята й навшпиньках іду до комода, що стоїть біля стіни й відокремлює спальню від кімнати для гостей. У ньому шість шухляд: три неглибокі, дві середні й одна глибока в самому низу. Я починаю з верхньої. Купка білих носовичків із вишитими ініціалами, наручний годинник без ремінця, старий кишеньковий годинник; складена вдвоє чорна шовкова краватка-метелик лежить у кришці від чогось на кшталт бляшанки з-під конфітюру; набір простих золотих запонок, одна вузька золота застібка для краватки та ще одна, покрита темно-синім лаком, із тонкою золотою лінією посередині, що тягнеться по всій довжині застібки. «Хтось подарував це йому, — думаю я, — це точно подарунок, і непоганий до того ж подарунок». Наступна шухляда: дві пари чорних шкіряних рукавичок, одна на підкладці, друга — без; пара бежевих — без підкладки; великі, товсті лижні рукавиці; широкий пояс-шарф. Третя: темно-сині шорти для плавання, суспензорій [4] Суспензорій (англ. jockstrap ) — білизна, яку вдягають спортсмени й танцівники для підтримки геніталій. , піжама — теж темно-синя з білим візерунком, усе ще запакована в пакет від виробника. Ще один подарунок? Ні, на ній досі залишився цінник. Наступна шухляда, перша з тих, що середнього об’єму, ховає в собі щонайменше дві дюжини білих трусів. Нижче зберігається чотирнадцять пар білих вовняних шкарпеток та сорочка з манишкою в пластиковому пакеті. Найбільша шухляда не відчиняється одразу, і мені доводиться посмикати її кілька разів. Коли я зрештою домагаюся свого, то застигаю здивована: набита до краю шухляда мало не тріщить від не менш як тисячі абсолютно ідентичних довгих чорних шкарпеток. Я думаю: «У цього чоловіка більше шкарпеток, ніж у всіх чоловіків, яких я знала, разом. Чи не боїться він, що одного разу вночі закриються всі швейні фабрики країни?» («Ненавиджу ходити до пральні, — скаже він за кілька тижнів по тому. — Це просто, коли розібратися, але це забирає в мене надто багато часу. Чим більше речей ти маєш, тим рідше доведеться відвідувати крамниці чи пральні». Я дивитимуся на нього, лежачи на ліжку й відчуваючи, як розтоплюється, як тече моє тіло: він витягує з шухляди пару шкарпеток, просовує долоню в одну з них — шкіра проглядає крізь тонку тканину на п’ятці, хоча немає навіть натяку на дірку, — та кидає шкарпетку в смітник. «Краще також, аби вони всі були однакові, — відповість мені він. — Таким чином тобі не доведеться шукати відповідну пару. Я мучився з цим гівном протягом усього навчання в школі, це справді неймовірно дратує».)

Я зачиняю комод, стрибаю на ліжко, лягаю на спину, підскакую, кручу в повітрі педалі невидимого велосипеда. Я втрачаю здоровий глузд. Закохуюся в людину, яка накопичує шкарпетки, шкарпетконакопичувача, чоловіка, котрий відкладає чорні шкарпетки на чорний день… Я не можу втриматися від рохкання та пирхання, марно намагаючись не зареготати, хоча голос його дружка-йолопа пронизливо верещить і я могла б зарепетувати «Пожежа!» й не бути почутою.

За чверть десята. Я зрештою заспокоююся, складаю руки під головою. Дивлюся на стелю, пантруючи за тінню, яку відкидає світильник біля ліжка. «Якби ж твоя мама могла бачити тебе: нишпорити по шухлядах чужих людей — то найогидніше, що можна собі уявити!.. Не те щоб нишпорити — кажу я собі, каючись, але не в змозі перестати усміхатися, — я нічого не торкалася». Слава Господу, що зберіг мене від того, аби він зазирнув до моєї шафи! Точно передбачивши, що скоро він завітає до спальні, я непомітно заздалегідь зачинила її ковзні двері, поки він сьорбав каву у вітальні; це було позавчора. Гармидер, безлад — підсумок десятилітньої гонитви за тенденціями у світі великої моди; накопичене за цей час чергується з тим, що потрапило до мого гардероба цього року. Місяць тому, шукаючи сукню, яку, як виявилося згодом, загубили в пральні, я натрапила на міні-спідницю, що залишилася від того минулого; збентежена, я тієї ж миті викинула її, але згодом повернула на звичне місце; я провела в ній надто гарний час, і якою ж забавкою була вона спочатку! А мій бежевий плащ із підкладкою в клітинку, що перейшов крізь сито й решето, бо був у мене ще з другого курсу; а слакси, придбані на розпродажі в «Бонвіт», бо були зроблені з такої чудової клітчастої вовни, однак тієї ж осені не лише виявилися закороткими (а до підрубувального шва було якихось два сантиметри), але й не пасували до жодної з речей у моєму гардеробі; і попри це я не можу позбутися їх, бо то були вигідні покупки та дуже, дуже якісні речі. Лахміття, мотлох, вінегрет у глибині моєї шафи: гостроносі туфлі з відкритою п’ятою, які можна було взути принаймні під максі-спідницю; незграбна гумова шапка, яку я вдягаю раз на рік, коли на вулиці дощить, а мені конче потрібна сигарета; сумка від «Ґуччі», яку я не витягую з шафи роками, але як же тремтіли мої руки, коли відраховували суму, що дорівнювала майже моїй двотижневій заробітній платні, а яка ж я була щаслива, що досягла висот того, що згодом стала називати нью- йоркською елегантністю; паски, що падали з гачків, маленькі червоні чобітки, що залишилися від того хлопчика з фотографії на моєму дзеркалі й давно не підходили мені за розміром; футбольна толстовка мого колишнього коханця, у якій я зазвичай займаюся прибиранням…