Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Сьогодні четвер. Ми вечеряли разом у кафе в неділю та понеділок, у вівторок — у мене вдома, у середу побували в гостях у моєї колеги, де скуштували холодної м’ясної нарізки, придбаної в «Забарс». Сьогодні він готує вечерю в себе вдома. Ми на кухні, балакаємо, доки він ріже салат. Він відмовився від моєї пропозиції допомогти, налив нам по келиху вина й ледве встиг спитати, чи маю я братів і сестер, аж тут йому хтось телефонує. «Розумію, але ні, — каже він. — Мені зараз справді не до того. Ні, кажу тобі, ця фігня може почекати до завтра…» Довга пауза, під час якої він гримасує мені, хитаючи головою. Несподівано він вибухає: «Милостивий Боже! Гаразд, приходь. Але дві години, не більше. Присягаюся, якщо ти не покинеш моєї оселі за дві години, трясця йому всьому, я маю плани на сьогоднішній вечір…»

«Цей йолоп, — важко зітхає він, роздратований і трохи сором’язливий. — Я хочу, щоб він зник із мого життя. Він непоганий хлопчина; з ним можна перехилити не один кухоль пива, але між нами нема нічого спільного, окрім того, що він грає в теніс там, де і я, і працює зі мною в одній компанії, де часто не може виконати роботу вчасно, тож змушений постійно наздоганяти, брати інтенсивний курс, мов у середній школі. Він не дуже кмітливий, та й узагалі поводиться, мов ганчірка. Він прийде о восьмій; знайома історія, чергова фігня, яку він мав зробити два тижні тому, а тепер панікує. Мені справді дуже шкода. Але нам доведеться піти до спальні, і ти подивишся телевізор».

«Я б краще пішла додому», — кажу я. «Ні, не підеш, — відповідає він. — Не йди додому, саме цього я й боявся. Слухай, ми повечеряємо, ти кілька годин чимось розважиш себе сама, — зателефонуй матері, наприклад, роби, що тобі заманеться, — і ми чудово проведемо час, коли він піде. Буде ж лише десята вечора. Гаразд?» «Узагалі-то я не маю звички телефонувати мамі, коли треба вбити годину-другу, — кажу я. — Мені огидна сама ідея вбивання двох годин, трьох, байдуже. Шкода, що я не маю із собою роботи…» «Обирай, — каже він. — Усе, що забажаєш, аби не сумувала». Він з ентузіазмом простягає мені свій портфель із паперами, і я щиро сміюся.

«Гаразд, — кажу я. — Знайду собі щось почитати. Але я піду до спальні, і твій знайомий навіть гадки не повинен мати, що я тут. Якщо о десятій він усе ще буде в тебе, я візьму мітлу, накину на голову простирадло, вийду до вас і буду непристойно танцювати». «Чудово, — сяє він. — Телевізор я все одно принесу сюди про всяк випадок, якщо тобі стане сумно. А після вечері збігаю до газетного кіоску, що за квартал звідси, і принесу тобі купу журналів, аби почерпнула звідти кілька нових хтивих рухів і поз, про які могла не знати раніше». «Дякую», — кажу я, і він усміхається.

Після салату із соковитим шматком м’яса ми п’ємо каву у вітальні, сидячи на глибокому м’якому дивані, оббитому блакитною тканиною, що потерлася на ручках до майже сірого кольору, і тугою окантовкою, що де-не-де також надірвана. «І що ти з нею робиш, з цією кавою?» — питаю я. «Роблю, — спантеличено повторює він. — Нічого, вона зварена в кавоварці. Щось не так?» «Стривай, — кажу я, — я обійдуся без журналів, якщо ти даси мені отого Жіда в блискучій білій обкладинці, що стоїть на лівій верхній полиці у вітальні. Я звернула увагу на корінець тієї книги ще за вечерею. Цей чоловік завжди видавався мені вельми розпусним». Проте коли він дає мені книжку, виявляється, що вона французькою. А Кафка, що впав із полиці, коли він тягнувся за Жідом, — німецькою. «Не зважай, — кажу я. — У тебе є “Розбите серце Белінди”? Або ще краще — “Пристрасті буремної ночі”?» «Мені прикро, — каже він, — але, здається, у мене нема жодної…» Його турботливий, зніяковілий голос дратує мене. «Тоді “Війну і мир”, — в’їдливо кидаю я. — У тому рідкісному, вишуканому японському перекладі».

Він кладе на стіл дві книжки, які тримав у руках, і обіймає мене. «Мила моя…» «А також, — перериваю я його голосом, таким же невдоволеним та обуреним, як і я сама, — це трохи поспішно — називати мене милою, чи не так? Ми знайомі лише дев’яносто шість годин». Він притягує мене до себе й міцно обіймає. «Послухай, я не можу описати, наскільки мені шкода, що плани змінилися. Цей прицюцькуватий… Я зараз просто все скасую».

Щойно він тягне руку до слухавки, я почуваюся смішною. Я прочищаю горло, голосно ковтаю й кажу: «Не зважай на це. Мені знадобиться дві години, аби прочитати газету, а якщо ти даси мені папір, то я напишу листа, що його вже кілька місяців як мала відправити. Це буде гарним поштовхом для мого сумління. А ще мені знадобиться ручка».