Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

У розділі, який коротко описує те, що насправді виявиться деякими з менш тривожних аспектів стосунків, Мак-Нілл розкриває підхід пари до розподілу праці. Під заголовком «Що він робив» оповідачка повідомляє читачеві, що «він годував мене. Він сам купував усі продукти, сам готував усі страви й сам мив увесь посуд». Він одягав і роздягав її, носив її взуття до шевця, читав їй, мив, сушив і розчісував їй волосся дорогим гребінцем, яким також шмагав її, він купував і вставляв їй гігієнічні тампони, набирав для неї ванну, знімав макіяж. А під «Що я робила» лише одне слово: «Нічого». Але, як ми невдовзі дізнаємося, це не зовсім правда. Вона робила більше, ніж «нічого». Вона плазувала по підлозі, приймала спокусливі пози на матраці, коли вони обирали в універмазі нове ліжко, і навіть, одягнена в чоловічий одяг, пограбувала незнайомця, погрожуючи йому ножем, просто тому, що коханець наказав їй зробити це. І весь цей час вона насолоджувалася своїм подвійним життям: «Упродовж усього періоду наших стосунків денні правила мого життя не змінювалися й були такими ж, як до нашої зустрічі: я була незалежною, сама дбала про себе… сама приймала рішення, сама робила вибір. Нічні правила натомість передбачали мою повну безпорадність, залежність, потребу в піклуванні. Від мене не очікували жодних рішень, я не несла жодної відповідальності. У мене не було вибору».

«Я це полюбила».

Революційними — або контрреволюційними з огляду на те, з якого боку подивитися, — мемуари «Дев’ять з половиною тижнів» зробили впевненість, непохитний голос досвіду, з яким вони свідчили про той факт, що за певних обставин та для деяких типів особистості секс стає тим козирем, що б’є не лише політику, а й усе інше.

Чверть століття по тому ми призвичаїлися до мемуарних творів, у яких описані знущання сильних із беззахисних, жахи, які доводиться переживати слабким. Ми визнали, що наші емоції та наша сексуальність можуть вести подвійну гру з нашими переконаннями й прийнятими нормами поведінки. Фетишистські атрибути садомазохізму виринули із сексуального підпілля й перемістилися на сторінки глянцевих журналів про високу моду. І можна лише плекати надію, що роман Мак-Нілл пережив той неприємний період, коли його асоціювали з низькоякісним, вульгарним фільмом із Мікі Рурком та Кім Бейсінґер у головних ролях, у якого спільними з романом були лише назва та деякі сюжетні лінії. Багато що змінилося відтоді. То чому ж ця документальна розповідь про садомазохістські стосунки між двома людьми шлюбного віку й дотепер позбавляє нас спокою та розбурхує?

Я наберуся сміливості стверджувати, що так відбувається завдяки майстерності, з якою написана книга, оманливій невимушеності, з якою вона поєднує в собі прийоми художньої літератури та авторитетність мемуарів. Роман побачив світ лише через два роки після виходу збірки оповідань Раймонда Карвера «Чи не були б ви такі ласкаві помовчати, будь ласка?», яка презентувала новий авторський голос — різкі, лаконічні, чіткі речення в теперішньому часі, які характеризували те, що згодом дістало назву мінімалізму в літературі. Проте це саме ті стиль та голос, використовуючи які, лірична героїня Мак-Нілл розповідає свою історію в мемуарах. Вони з’явилися за дев’ять років до того, як Джей Мак-Інерні у своєму творі «Яскраві вогні великого міста» використав той самий тон, аби відтворити ритми непривітного міського середовища, але це (за винятком, однак, наркотиків та нічного трибу життя) і є той соціальний осередок, у якому розгортаються події роману Мак-Нілл. Стримані, лаконічні, різкі «Дев’ять з половиною тижнів» можна назвати чи не першими мемуарами, написаними в стилі мінімалізму. Проте, на відміну від більшості письменників тієї доби, чиї роботи були сповнені меланхолії через нерозділену романтичну тугу, Мак-Нілл розуміла, що Ерос вимагає до себе набагато більшої уваги.

Мова мемуарів ретельно уникає переривчастого дихання бульварних любовних романів, штучного ліризму, притаманного романтичній літературі, сміховинних кліше традиційної порнографії. Оповідачка розкриває свої відчуття та емоції прозаїчно, у квазідокументальному, майже журналістському стилі, намагаючись якомога ближче дотримуватися фактів, подій, ведучи нехитру розповідь про те, що сталося.

Ця книга є справжнім взірцем у мистецтві приховування інформації. Те, що нам розповідають про коханця, — така сама загальна інформація, як і опис деталей його гардероба: кольори, стиль та вигляд його сорочок і штанів — того, що вона знаходить, коли вперше опиняється в його спальні. Він не має імені, авторка використовує лише займенник «він», ніби існував лише один «він», наче він був єдиним чоловіком у всьому світі. Ми дізнаємося, що геть занедбана квартира оповідачки перетворилася на музей сувенірів та пам’ятних подарунків, захаращений різнокольоровим щебнем непростого життя, але якщо подивитися крізь призму сексу й садомазохізму, час, що його пара проводить віч-на-віч, стає таким порожнім і безбарвним, як інтер’єр помешкання коханця. Його взаємини з приятелями видаються таємничими, навіть лиховісними, а подруга, з якою оповідачка здійснила ту доленосну прогулянку на ярмарок, щезає зі сторінок, щойно з’являється цей чоловік.