Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Ми проходимо половину кварталу, коли я кажу: «Ти ж не ведеш мене до метро, чи не так?» Він рішуче киває головою. «У жодному разі, — кажу я. — Мені доводиться користуватися цією штукою двічі на день упродовж усього тижня, тому ноги моєї не буде там у вихідний». Ми ловимо таксі на розі. «Блумінгдейлс» схожий на муравлисько. «Я завжди думала, що о цій порі року всі ці люди мають бути десь у Гемптонсі, — голосно кажу я. — Чи вони повертаються щосуботи, аби скупитися про запас?» «Півгодини, обіцяю тобі», — відповідає він. «Гаразд, — кажу я. — Це ж ти не любиш крамниць, а я ставлюся до них нормально, а ще я трохи знаю, коли краще ходити по них». «Послухай, люба, — каже він. — Чи не могла б ти стулити пельку, я тебе по-доброму прошу. Я поки що дуже терплячий, під гримом незначного цинізму, але зовсім скоро прив’яжу тебе до вітрини з косметикою для чоловіків, і тоді ти купиш купу флакончиків автозасмаги «Браґґі» й тобі буде непереливки, доки я не повернуся». Уявивши це, я хіхікаю. «То що ти шукаєш?» — питаю я. Ми на п’ятому поверсі. «Ліжко», — відповідає він. «Ліжко! — наголошую я. — У тебе ідеальне, бездоганне ліжко». «Прекрасне ліжко», — каже він. «То що?» — «Це прекрасне ліжко для однієї особи».

Він веде мене повз пишні гарнітури для їдалень. Одна вітрина особливо привертає увагу: маленькі яскраві прожектори підсвічують вироблену з чорного скла кришку стола над хромованими ніжками; чорні серветки заправлені в чорні кришталеві кільця, чорні склянки стоять біля чорних мисок. «Це для того, щоб подавати ікру на підсмажених стейках», — театрально шепоче мені він, і тут ми мало не спотикаємося при вигляді величної споруди з численних частин дивана, який займає більшу, ніж уся моя квартира, площу. «Білосніжний оксамит, — видихаю я. — Милостивий Боже! Одна крихточка цигаркового попелу, одна котяча шерстинка — і йому кінець, смітник уже привітно розкриває обійми». «Покупці “Блумінгдейлс” — чистюхи, — відповідає він серйозно. — Тобі це, напевно, важко зрозуміти, але це дуже просто. Ми тримаємо своїх домашніх тварин у вбиральні, а куримо лише в туалетах…» «…Чула, з понеділка ти йдеш у відпустку», — чую я жіночий голос позаду нас. «Угу», — відповідає чоловічий. «Куди прямуєш?» Я кидаю погляд через плече. Руда жінка, елегантно вдягнена, тримає в руках пачку чеків і розмовляє з чоловіком із такою ж пачкою в руках, у костюмі від Кардена. «Нью-Йорк, Нью-Йорк», — відповідає він, і обоє сміються з його глузливо-гордої інтонації. «Прекрасний вибір, — щебече вона, віддаляючись від нас. — Найкраще місце у…»

«Та годі, — кажу я. Масивні дивани були несподіваною удачею, зараз ми знов оточені гарнітурами для їдалень. — Я не така велика, і якби ти хоч раз натякнув, я б залишалася на своїй половині». «Річ не в розмірі», — каже він. «А тоді в чому?» — напосідаю я. Він зупиняється перед кімнатою, що наче взялася з казки. Рогом до нас стоїть чорний лакований стіл. На його бездоганній блискучій поверхні стоїть одна лампа на величезній ніжці, шість керамічних глечиків різного розміру, вузька ваза з вісьмома прекрасними тюльпанами, купа об’ємних альбомів сучасної фотографії, колекція вишукано оформлених закордонних журналів та записник у шовковій палітурці з чарівним візерунком. «Ось що мені подобається, — задумливо каже він. — Справжній стіл для роботи. Ти можеш засукати рукави, відчути себе вільною на всіх двох квадратних дюймах і взятися до роботи». «Припини глузувати, — кажу я. — Ніхто не змушував тебе сюди їхати, а від того записника в мене слина котиться. Саме на це й розраховують, і воно працює». Він усміхається й обіймає мене за талію.

Спальні розташовані далі. У першій — полірована темна підлога, у другій — світлий паркет, третя вкрита червоною плиткою; ми бачимо ліжко з передньою спинкою, що більше схожа на ворота комори та підтримує атласний балдахін, який важкими хвилями спускається до підлоги з обох боків од ліжка. Велика рослина в декоративному та ще більшому горщику невідомо чому стоїть на ліжнику, трохи вбік від середини. Наступне ліжко оточене чотирма товстими стовпами спіральної форми. Шість маленьких подушок із різними принтами, які, утім, пасують один до одного, стоять у голові над великими подушками, що сховані під ошатним ліжником. «Ось що тобі треба», — кажу я. «Мені треба купу маленьких лялькових подушок?» — «Десь чотири прекрасні великі подушки. Ті твої дві жалюгідні — справжнє пекло для спини, на них неможливо обпертися зручно». «Навіщо там спиратися, у ліжку?», — міркує він. «Коли ти приніс мені сніданок сьогодні вранці, наприклад. Коли завгодно. Дуже зручно дивитися телевізор у ліжку або читати». «Чесно кажучи, я не роблю цього», — повільно відповідає він, і через це я сміюся. Ми проходимо повз сталево-мідне ліжко — сірі прути, великі жовті кулі по кутах. Наступне ліжко повністю виготовлене з міді. Масивне й водночас прикрашене неймовірно чудернацьким візерунком, найдивніше оформлене ліжко з усіх, що я будь-коли бачила. Я зупиняюся коло нього. Пухкий стьобаний ліжник із рожево-білим зоряним візерунком каскадом спадає на підлогу. Круглий стіл накритий, як і ліжко, його скатертиною є ті самі чотири легкі кулі воланів; під прямим кутом до нас стоїть велична канапа, її біла дерев’яна рамка обрамлена позолотою.