Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

* Щовечора він знімав мій макіяж. Якщо мені пощастить дожити до ста років, я й тоді не забуду відчуття, коли сиділа в кріслі із заплющеними очима, закинутою назад головою, а просочена лосьйоном пухнаста бавовняна кулька з ніжним тиском торкалася мого чола, проходилася по моїй щоці й на якийсь момент барилася на повіках…

Що я робила

* Нічого.

Він повертається додому роздратований. Один із його партнерів по тенісу заявив, що, мовляв, «Тендер Віттлс» [9] «Tender Vittles» — корм для котів, який виготовляє корпорація «Нестле». — це сміття, таке ж шкідливе для котів, як і поїдання самих лише «Райс Кріспіс» [10] «Rice Krispies» — зернові сніданки з повітряного рису. та маршмелоу [11] Маршмелоу — кондитерський виріб із цукру, желатину, води, глюкози, ароматизаторів, іноді барвників, збитих у густу піну. для людини. «Блискуча шерсть, — каже мені він. — Енді, чортів експерт, у самого жодного кота немає, усі його знання — від жінки, з якою він розлучається вже п’ятий рік поспіль і в якої колись був кіт бірманської породи. Я міг би зрозуміти, якби чорний кіт раптом став блищати, але ці? Вони ростуть, вони гладшають, вони мають набагато кращий, ніж раніше, вигляд, але їхня шерсть, заради Христа й усіх святих, вони просто такі, як і завжди були. “У твоїх котів шерсть блищить?” — питає в мене він. Звідки в біса мені знати?»

Того ж вечора він викладає в котячі миски три бляшанки курки та консервованого тунця. Наступного ранку, уже одягнений на роботу, він готує три види страв з п’яти розбитих яєць: третину ллє на свіже філе тунця, третину — просто в миску, а ще третину розколочує з молоком у ще одній мисці. О пів на сьому вечора він іде просто на кухню, де розгортає фунт порізаної яловичини та викладає його на велику тарілку для вечері. У нього обмаль посуду й уже закінчилися миски.

Коти оголосили голодування. Жоден із них навіть не покуштував нових делікатесів. Жоден не захотів навіть понюхати хоча б одну з різноманітних страв, що заповнили всю підлогу на кухні, або проявити до них трохи більше уваги, ніж до порожньої коробки з-під цигарок. О дев’ятій вечора він повертається на кухню. Я йду за ним. Він вказує на натюрморт із трьох котячих мисок, трьох салатниць та однієї білої тарілки з китайської порцеляни з напівстертим золотим обрамленням навколо рожевих та рожево-лілових квітів — мотлох, що належав тітці, яка подарувала йому масивну візерунчасту скатертину, що вічно накриває його стіл у їдальні, скатертину, що нагадує мені про частування Армії спасіння. «Бачиш? — питає він. — Якби їжа була для них прийнятною, дотепер вони б уже все з’їли. З усього, що вони можуть дістати, тварини їдять лише те, що потрібно їхньому організму, ось що мені сказав товстий хлопець на ринку». І, розриваючи пакетики «Тендер Віттлс»: один з ароматом печінки, один із морепродуктами, а один із куркою, — троє котів муркотять в унісон звуку пакетів, — він бурмоче собі під ніс: «Усе правильно, бандо, цирк зі здоровим харчуванням скінчився».

Я стою майже навшпиньках у протилежному від нього кінці кімнати, мої руки заведені над головою. Мої руки прив’язані до гачка на стіні, на якому вдень висить його єдина величезна картина. Моя частина кімнати темна, горить лише лампа для читання за його плечем. Він наказав мені поводитися тихо. Телевізор увімкнений, але він робить якісь записи у своєму блокноті, він цілковито поринув у роботу й не підводить очей, як мені здається, упродовж дуже тривалого часу. Мої руки потроху починають боліти, за ними ниє все тіло, зрештою я кажу: «Послухай, я більше не можу, справді…»

Він кидає на мене глузливий погляд і йде до спальні, звідки повертається з двома рушниками й каже дуже чемним, буденним тоном: «Я хочу, аби ти стулила пельку». Він пхає більшу частину одного рушника мені в рот і міцно зав’язує його другим. Я відчуваю слабкий присмак крохмалю.

Починаються «Шістдесят хвилин» [12] «Шістдесят хвилин» — популярна програма на каналі CBS. . Я намагаюся слухати, дивлюся на задню панель телевізора, роблю спроби візуалізувати кожен рекламний ролик, аби відволікти себе від хвиль невгамовного болю, що поглинають моє тіло. Я кажу собі, що моє тіло от-от має оніміти, але воно чомусь не робить цього, а просто болить. Згодом воно болить іще більше, і до моменту закінчення «Шістдесяти хвилин» крізь рушник, що стирчить глибоко в мене в горлі та міцно притискає язика до щелепи, прориваються приглушені звуки. Він підводиться і йде до мене, вмикає лампу на підлозі біля свого столу, повертаючи її так, аби світло падало прямо мені в очі. Уперше з моменту знайомства з ним я починаю плакати. Він допитливо дивиться на мене, виходить із кімнати й повертається з флакончиком олії для ванни, що він купив мені дорогою додому. Він починає втирати рідину мені в шию та під пахвами. Геть усе в моєму мозку вимкнено, окрім конвульсивних спазмів у м’язах. Він масажує мої груди, а я намагаюся дихати через ніс, заповнений сльозами. Тепер олія на моєму животі — повільні інтенсивні ритмічні кругові рухи. Раптово мене сповнює жах, упевненість, що я задихнуся. Я й справді починаю задихатися, через хвилину я помру, але ж тут він розсуває мені ноги, і це ще більше мене розтягує. Я кричу. Це здушений звук, що скидається на звук іграшкової сирени, абсолютно марний через усю цю тканину. Уперше за сьогоднішній вечір у його очах проблискує зацікавленість, навіть захват. Його обличчя за три дюйми від мене, і щось дуже легко торкається мого клітора, рухаючись угору, а тоді вниз. Його пальці в олії, з них стікає олія, і поміж стогонів моє тіло перемикається на інший їхній різновид — теж доволі знайомий, — на стогін, який виривається з мене, коли я кінчаю, і тоді я кінчаю.