Федеріко Мочча - Три метри над рівнем неба

Джон Міліус [10] Джон Фредерік Міліус – американський кінорежисер, сценарист та продюсер. був би у захваті від них. Статурні й усміхнені, гострі на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками – спогадами про минулі бійки. Ще більш промовисті позначки – на обличчях тих, кому пощастило менше і хто наразі не має великого бажання усміхатися, не тому, що йому бракує чогось у житті, а просто в роті бракує зубів.

Групка дівчат, менш галасливих, із волоссям, затиснутим маленькими заколками зі стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно світилися вночі, теревенили неподалік від них. Усміхалися. Майже всі вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спільної брехні.

– Учора було бомбезно з Даріо. Відсвяткували шість місяців, як ми разом.

Ґлорія, дівчина у синіх лосинах та кофтинці того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усміхнулася.

«Шість місяців , – подумала Маддалена. – Еге ж, мені й одного вистачило б…» Опустила очі. На білому тлі «Веспи», поряд із чорним квадратним символом «П’яджо», її рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Після їхнього першого поцілунку, повертаючись додому, вона хотіла б прокричати це подрузі, але нікого поряд не було, тільки чорний незмивний маркер, залишений, ніби самою долею, на дні її синьо-помаранчевого наплічника «Інвікта».

Отож, її слова залишилися там назавжди. Мадда зітхнула, потім знову віддалася мріям, на які надихнула розповідь подруги.

– Ми з’їли піцу в «Баффетто».

– Та ти що? Я теж там була.

– О котрій годині?

– Ну… була десь одинадцята.

На хвильку зненавиділа ту подругу, що переривала розповідь. От завжди знаходиться хтось чи щось, що перериває твої мрії.

– А, ні, ми на той час уже пішли.

– То ви хочете слухати чи ні?

«Так!» – майже одноголосно злетіло з цих губ, маленьких чи пишних, із дивним ароматом фруктових бальзамів або ж помад, поцуплених у неуважних продавців або в материнських ванних кімнатах, багатших за чимало дрібних магазинчиків косметики.

– Аж ось приходить офіціант і приносить мені величезний букет червоних троянд. Даріо усміхається, а всі дівчата дивляться на мене розчулено й трішки заздрісно.

Вона вже пошкодувала про цю фразу, помітивши довкола себе майже такі ж самі погляди.

– Та ні, не через Даріо, через троянди.

Вони вибухнули дурнуватим хихотінням, що знову їх усіх об’єднало – ось так, запросто. А може, й ні. Утім, це було несуттєво.

– Потім він поцілував мене в губи, узяв мою руку й надів мені ось це.

Вона зняла руку з ребристої ручки «Веспи», заглушка якої була дірявою від частого тертя об мури та від кількох давніх падінь, і показала подругам тоненьку каблучку з маленьким голубим камінцем, що весело відблискував, майже так само, як її закохані очі. Вона була придбана в «Маджі», ювелірній крамничці на Паріолі, яку всі чомусь вважали бюджетною, незважаючи на такі самісінькі ціни, як усюди. Вигуки подиву зустріли появу цієї простої каблучки.

– А потім ми пішли до мене додому й кохалися. Моїх удома не було, і все вийшло казково гарно. Поставила касету «Prefab Sprout» [11] «Prefab Sprout» – англійська музична група, створена 1982 року, виконує пісні у стилі поп-рок. , я від них шаленію. А потім ми вляглися на терасі під пуховими ковдрами й дивилися на зірки.

– І їх було багато? – Маддалена була безперечно найромантичнішою з групи.

– Надзвичайно багато!

Неподалік – інша версія.

– Ну і що ти робив учора?

Гак. Грудні м’язи великі й широкі, гладкі й рівні, як і решта шкіри. «Куртка авіатора» з нашивкою «USA», позичена в якогось американця, дещо вищого за молодого героя «Кращого стрільця» і безперечно менш кмітливого. Власне, вона так і не повернулася до господаря. Гак. Вічна пов’язка на оці. Довге волосся кучерями, світлішими на кінчиках, яке надало б йому ангельського вигляду, якби не його інфернальна слава.

– Ну ж бо, кажи, що ти робив учора ввечері?

– Нічого. Ми з Ґлорією пішли поїсти до «Баффетто», а потім, оскільки її родаків удома не було, то пішли до неї, позлучалися. Все як завжди, нічого особливого.

Даріо тут-таки запропонував план вечора, що відволік би увагу від учорашнього. Але Гак не відступав.

Непорушний, він сидів верхи на своєму старому «900 Bol d’Or», нещодавно модифікованому, ще швидшому, з бензобаком жовтого кольору, і через це унікальному. Цей мотоцикл наганяв ляку на всіх не так через потужність двигуна, як через міць кулаків того, хто зазвичай був за кермом.