Федеріко Мочча - Три метри над рівнем неба

– Гей!

Вона здивовано розплющила очі – блакитні, великі, довірливі. Подивилась на нього. Дивний тип на мотоциклі, що зупинився біля неї, – широкі плечі, руки аж надто засмаглі, як для середини квітня. Очі, сховані за темними окулярами, лише підкреслювали його нахабний вигляд.

– Хочеш проїхатися зі мною?

– Ні, я їду до школи.

– То прогуляй, ні? Я заїду по тебе.

– Вибач, – вона силувано всміхнулась. – Я неправильно відповіла. Я не хочу проїхатися з тобою.

– Повір, зі мною буде весело…

– Сумніваюся.

– Я б розв’язав усі твої проблеми.

– Я не маю проблем.

– От тепер уже я сумніваюся.

Зелений.

«Мерседес 200» рвонув, залишивши далеко позаду ту впевнену усмішку. Батько обернувся до неї:

– А це ще хто був? Твій друг?

– Ні, тату, якийсь придурок…

За кілька секунд «Хонда» знову порівнялася з привабливою дівчиною. Він поклав ліву руку на вікно, а правою додав газу, щоб не занадто напружуватись, – хоча з його біцепсами це однак не було б великою проблемою.

Єдиним, хто цим перейнявся, був її батько.

– Та що робить цей безголовий? Чому так наближається?

– Не хвилюйся, тату, залиш це мені…

Вона рішуче повернулася до нього.

– Слухай, тобі нема чим зайнятися?

– Ні.

– То знайди щось.

– Я вже знайшов дещо, що мені до вподоби.

– І що ж це?

– Прогулятися з тобою. Я повезу тебе на Оліймпійський шлях, ми поганяємо на мотоциклі, потім я тебе запрошу на сніданок, а відтак вчасно відвезу до виходу зі школи. Присягаюся.

– Гадаю, твої клятви небагато вартують.

– Правильно. – Він усміхнувся. – Бачиш, ти вже чимало знаєш про мене. Скажи чесно, я тобі вже подобаюся, га?

Вона засміялася й похитала головою.

– Ну, тепер досить. – І вона розгорнула книжку, яку дістала з сумочки від Герардіні. – Я маю подумати про свою справжню та єдину проблему.

– І яку ж?

– Опитування з латини.

– А я гадав, це секс.

Вона відвернулася. І вже не усміхалася, навіть фальшиво.

– Забери руку з мого віконця.

– І куди покласти?

Вона натиснула кнопку.

– Я б тобі сказала, але не можу: мій батько тут.

Скло почало підніматися. Він зачекав до останньої миті, потім прибрав руку і, кинувши на неї останній погляд, відірвався від машини.

– Побачимося.

І вже не почув її сухого «ні». Трохи нахилився праворуч. На повороті перемкнув передачу й, додавши газу, зник між машинами. «Мерседес» і далі спокійно собі їхав до школи.

– Ти знаєш, хто це був? – Голова сестри раптом вигулькнула між сидіннями. – Ми його називаємо «Десять-із-плюсом».

– Як на мене, він просто ідіот.

Вона розгорнула підручник з латини й почала повторювати аблатив. Раптом перестала читати й виглянула у вікно. Чи справді це було її єдиною проблемою? Ну, принаймні не те, про що патякав той тип. Та й, зрештою, вона його більше ніколи не побачить. Дівчина рішуче заглибилась у текст. Машина повернула ліворуч, до Фальконьєрі [4] «Falconieri» – приватний ліцей, який 1941 року заснував чернечий орден у престижному римському кварталі Паріолі. .

« Так, у мене немає проблем, і я ніколи його більше не зустріну ».

Вона й уявити не могла, як помилялася. Щодо обох тверджень.

Повний місяць висів над розлогим деревом. Шуми здавалися дивно далекими. З якогось вікна долинала повільна приємна музика. Там хлопець готувався до іспиту. Трохи нижче прямі лінії тенісного корту біліли під блідим місячним світлом, а порожній басейн сумно чекав літа. Лише кілька осінніх листочків затрималися там, доки їх не прожене якийсь педантичний портьє. На другому поверсі житлового комплексу, між доглянутими рослинами та піднятими рейками дерев’яних ролетів, білява дівчина, не дуже висока, з блакитними очима та гарною оксамитовою шкірою, непевно роздивлялася себе в дзеркалі.

– Тобі потрібна та кофтина, чорна, з еластаном, від «Онікс?»

– Не знаю.

– А сині штани? – гучніше крикнула Даніела зі своєї кімнати.

– Не знаю.

– А лосини ти вдягнеш?

Даніела, що вже стояла у дверях, подивилася на Бабі, на розкриті шухляди та розкидані повсюди речі – сцена була, як в американських фільмах, коли хтось повертається додому і виявляє, що там побували грабіжники. Навіть гірша.

– Тоді я візьму це…

Даніела пройшла між кількома різноколірними «Суперґа» [5] «Superga» – туринське підприємство, засноване 1911 року, яке випускає взуття, здебільшого спортивне. тридцять сьомого розміру, розкиданими по підлозі.