Федеріко Мочча - Три метри над рівнем неба

«Мерседес» зупинився перед під’їздом.

Рафаелла голосом, у якому срібно відлунювали минулі щасливі та менш вдалі різдвяні свята – майже завжди дуже дорогі, – покликала дочок і сама сіла на переднє сидіння. Дівчата вмостились позаду.

– Можна дізнатися, чому ви не ставите «Веспу» [9] «Vespa» – модель скутера підприємства «Piaggio», запатентована 1946 року за проєктом інженера з аерокосмічних технологій Коррадіно Д’Асканіо. Стала символом італійського автомобільного дизайну. ближче до стіни?

– Як, ще більше її до стіни приклеїти? Тату, та ти просто нездара…

– Даніело, не смій так розмовляти з батьком.

– Мамо, слухай, а можна ми завтра до школи на «Веспі» поїдемо?

– Ні, Бабі, ще занадто холодно.

– Але ж у нас є вітрозахист.

– Даніело…

– Ну мамо, але ж усі наші подруги…

– Я маю їх ще побачити, усіх цих ваших подруг на «Веспах».

– Якщо ми про це, то Даніелі купили новий «Пежо», і він, якщо тебе це так хвилює, їздить ще швидше.

Фьоре, портьє, підняв шлагбаум. «Мерседес» почекав, як завжди, завершення повільного руху цієї довгої залізяки з червоними смугами. Клавдіо зробив слабкий жест рукою на знак привітання. Рафаеллі ж ішлося лише про те, щоб покласти край дискусії.

– Якщо наступного тижня буде тепліше, то побачимо.

«Мерседес» рушив, везучи несміливу надію, що витала поміж задніми сидіннями, та подряпину на правому дзеркалі. Шлагбаум так само неквапно опустився. Портьє повернувся до свого маленького телевізора.

Високий ведучий, з небагатьма волосинами на голові, та й ті коштували дорожче, ніж в інших людей, оголосив, на великий подив, співака, про якого давно не було чути. Поверхом вище ймовірний майбутній адвокат, а нині просто хлопець із філіжанкою гарячої кави в руках і книжкою перед очима, намагався знову зосередитися.

Портьє поскаржився на оці всі незрозумілі американські слова. Було краще, коли той співав «Адзурро», подумав він і проковтнув ложку м’ясного рагу, ще недостатньо духмяного, принаймні як на його смак.

– Отже, ти так і не сказала, чи личить мені це вбрання.

Даніела подивилася на сестру. Бретельки були занадто широкими, а сама дівчина – занадто серйозною.

– Чудово.

Вона прекрасно знала, який підхід до сестри тут потрібний.

– Неправда, ці бретельки занадто широкі, а я занадто прилизана, як ти кажеш. Ти брехуха, от що я тобі скажу. І за це будеш покарана. Паломбі на тебе й оком не кине. Ні, не так: він на тебе подивиться, але через усю оцю туш не впізнає і піде гуляти з Джулією.

Даніела хотіла відповісти, особливо щодо Джулії, її найзатятішої подруги, але Рафаелла поклала край сварці.

– Дівчата, припиніть, інакше я вас відправлю додому.

– Завертати?

Клавдіо усміхнувся дружині, зробивши вигляд, ніби зараз поверне кермо. Однак йому вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що зараз краще не жартувати.

Він мчав – меткий та швидкий, темний, як ніч. Свіжий сухий вітер пригинав назад коротке волосся. Відблиски з’являлись і зникали у дзеркалах заднього виду. Доїхав униз до площі, загальмував лише на хвильку – щоб пересвідчитися, що справа ніхто не виїжджає, відтак натиснув на газ і в’їхав на повній швидкості на вулицю Вінья Стеллуті.

– Мені так хочеться його побачити, ми вже два дні не чулися.

Красива чорнява дівчина із зеленими очима та випуклими сідницями, немилосердно затягнутими в джинси «Авірекс», усміхнулася подрузі – білявці такого ж зросту, але трохи повнішій.

– Маддо, ну ти ж знаєш, із якого він тіста. Навіть якщо ви кохалися, це ще не значить, що у вас роман.

Вони сиділи на своїх білих «Веспах», курили заміцні цигарки, намагаючись видаватися старшими та соліднішими.

– До чого тут це, його друзі сказали мені, що він зазвичай нікому не дзвонить.

– А що, тобі він дзвонив?

– Так!

– Ну, може, номером помилився.

– Двічі?

Вона щасливо всміхнулася, радіючи, що вдалося заткати рота подрузі так легко, але та не здалася.

– Хай там як, ніколи не можна довіряти його друзям. Ти бачила, які пики?

У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останні краплі вже занадто теплого «Гайнекена» і пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.

– Гей, ти здурів? Глянь, що накоїв.

Він показав на щось поміж рідкого темного й кучерявого волосся.

– Тобі для цього голова й потрібна!

– …сказав Ейнштейн, – буркнув Луконе, потираючи не зовсім те місце, куди влучила бляшанка.

Мотоцикли були потужними, їхні м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилієць, Кролик, Малюк та ще купа інших. Чудернацькі імена, складні історії. Можливо, вони не мали постійної роботи. Декотрі не надто заможні, але всі веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього ніколи не бракувало. Там, на площі Ячіні, вони сиділи на своїх «Гарлі», на старих «350 Four» із чотирма каталізаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревів потужніше. Вимріяні, вичекані й нарешті отримані після виснажливого канючення у батьків. Або ж здобуті жертвами їхніх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадійним замком, або й гірше – у внутрішній кишені куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити під час шкільної перерви.