Людмила Волок - Останній шанс на кохання

Аня читала книжку, коли до палати зайшли батьки. Вона спочатку зраділа, а потім здивувалася:

– Тату, мамо, привіт! А чому ви повернулися раніше?.. Через мене?

Батько підійшов до Ані й обійняв її:

– Все буде добре, донечко. Ми вже розмовляли з твоїм лікарем, а ще я зв’язався з чудовою клінікою в Німеччині. Думаю, вирушимо туди найближчими днями.

Аня серйозно подивилася на батьків. Батько здавався дуже стурбованим і наче аж хворим. Ліка – навіть Аня так часто називала маму – намагалася стримати плач, закидаючи голову назад, щоб сльози не розмили туш на віях.

– Так, ось що. – Дівчина відхилилася від батька й сіла на край ліжка. – Годі вже водити одне одного за носа, я вже доросла дівчина. У мене рак?

Вона дивилася прямо в очі бабусі. Та відвела погляд і підсіла до Ані:

– Дитинко, ну ще нічого не ясно. Тато хоче показати тебе найкращим лікарям…

– Та яким ще лікарям, бабусю? – вибухнула та. – Ми вже дві доби обстежуємося, і я здала літрів зо три різних аналізів! Діагноз давно поставлений, то, може, все-таки почнемо лікування, замість того щоб якось виправдовувати ваш страх і небажання повірити в реальність?!

Рідні дівчини немов скам’яніли. Ніхто не очікував від неї таких грубощів і… правоти. Проте вона мала рацію – в усьому.

Ніхто не хотів говорити їй правду: може, ця змова мовчання робила лихо ніби нереальним, і та біда, не обговорена вголос при Ані, наче відступала і зменшувалася в розмірах. Здавалося, заговори зараз про хворобу, як біда оселиться назавжди в їхньому затишному й захищеному світі, що буквально за день став таким вразливим.

І вже ніколи життя не буде таким, як раніше.

Батько теж підсів до Ані і взяв її руки у свої. Зазирнув у вічі.

– Аню. Лікарі кажуть, що в тебе пухлина мозку.

Дівчина сіпнулася, немов її вдарило струмом, але попросила:

– Продовжуй, тату.

– Вони вважають, що потрібно негайно починати хіміотерапію. Думаю, треба їх послухати, а потім усе-таки вирушити на консультацію за кордон.

– Алексе, а ти не можеш запросити того професора сюди? Ну, щоб не возити Аню туди-сюди… – раптом висловила слушну думку Ліка, і всі здивовано на неї поглянули.

– Мабуть, треба обміркувати такий варіант. Справді, влаштуємо консиліум тут, у нас умови анітрохи не гірші. А чого немає – дістанемо й доправимо.

– Бабусю… Я здогадувалася з самого початку, що мої справи кепські. Але… сподівалася – пронесе. – Аня спробувала усміхнутися, але губи затремтіли, і вона розридалася.

Ішов другий тиждень хімії. Аня погано її переносила: постійно нудило. Після того як додали опромінювання, волосся почало випадати пасмами. Віра запросила в палату перукарку, і та змайструвала на внуччиній голові стильний «їжачок», який напрочуд їй личив. Величезні, з шоколадним відтінком очі на худорлявому обличчі, здавалося, стали ще виразнішими, і у Віри щеміло серце від кожного погляду на онуку: такою незахищеною, зворушливою і юною здавалася вона у своїй рожевій шовковій піжамі з тонкими й мало не прозорими руками…

І професор із Німеччини, й інший – із Канади, і ще п’ятеро світил онкології в один голос заявили, що операцію робити занадто пізно. Залишалася слабка надія на хімію та на променеву терапію. Але після перших результатів Максим Леонідович запросив Віру у свій кабінет і повідомив:

– Три місяці.

Повідомив правильним тоном, яким уже сотні разів називав родичам хворих терміни, залишені долею для їхніх близьких.

Віра повернулася до палати, в якій майже весь час перебувала біля онуки. Іноді її змінювала Анжеліка, але з неї було мало користі: вона постійно плакала, не могла ні подбати про їжу для Ані, ні зупинити крапельницю.

Віра ж просто фізично не могла покинути онуку – їй здавалося, що, йдучи з лікарні, вона залишає в палаті номер дванадцять власну душу, і пересувалася містом, наче робот: заїхати до своєї квартири, взяти те; заїхати в особняк, взяти це… Купити книгу. Зайти в супермаркет по улюблені Анині цукерки. І згадати, що Аня не може ні читати, ні їсти. І що вона повільно вмирає, а разом із нею і Вірине серце.

Надворі стрімко темнішало: стояла та пора року, коли вечір настає раптово, як ніч у пустелі.

– Не вмикай світла, бабусю, – попросила Аня.

Дівчина лежала на білосніжній постелі, Віра бачила лише її очі, що поблискували в темряві. Сіла поруч, узяла онуку за руку й легенько її стиснула.

– Тебе не нудить? – запитала, ніжно погладжуючи їжачок на голові.