Людмила Волок - Останній шанс на кохання

– Я вже не знаю… Мені весь час погано.

Помовчали.

– Тато постійно питає, чого я хочу, немов поспішає виконати моє останнє бажання.

– Аню… – почала було Віра Миколаївна, але Аня зупинила її помахом руки.

– Не треба, бабусю. Ви приховуєте від мене правду, але я відчуваю, що вмираю. І в мене немає – віриш? – немає ніяких бажань! Тато випереджав усі мої бажання. У мене було абсолютно все, чого я хотіла. Я об’їздила майже весь світ завдяки йому!.. Та… знаєш, я б хотіла лише одного…

Аня знічено усміхнулася в сутінках і замовкла. Напевно, й усміхнулася тому, що Віра погано розрізняла в присмерку Анине лице. Лише здогадалася, що мова піде про найпотаємніше, і ласкаво погладила Аню по руці, немов заохочуючи – продовжуй, рідна, говори, ми на все готові заради тебе.

– Лише одного… – повторила Аня. – Зрозуміти, що значить – любити. Любити хлопця, ходити на побачення… У мене ще жодного разу не було таких стосунків – ну, як у кіно. Або в книжках. Ну, знаєш: «Я не думаю про тебе тільки тоді, коли ти поруч»… Не пам’ятаю, де я це прочитала, але так завжди кортіло це відчути. Господи, як шкода, що не встигну…

Її голос на останніх словах забринів і зірвався. Сльози бризнули з очей, і вона ковтала солоні струмки, плачучи над своєю нездійсненою любов’ю.

Ранні заморозки вкрили сірий вересневий ранок сріблястим простирадлом, і цей незвично тихий для міста час перед світанком наповнювався якоюсь дзвінкою урочистістю. Сергій зайшов на територію автопарку й попрямував до водіїв, що палили біля гаража.

– Привіт, – сказав усім одночасно, але за руку почав вітатися з кожним по черзі.

– Доброго ранку, Сірий! – відповіли кілька голосів.

Сергій намагався ретельно дотримуватися негласного статуту поверхово-приятельських відносин, але за три роки так і не став своїм. Його не сприймали як рівного, але й не відштовхували, немов чужака. Він був просто інакшим, водії це відчували, але те, що Сергій не намагався демонструвати власну перевагу, викликало повагу й водночас дратувало.

– Ну все, зміна починається, по машинах. – Андрій Іванович Прилипко, начальник автопарку, вийшов із воріт гаража й затримався біля Сергія:

– Як там брат? Іще не схаменувся?

– Я його з неділі не бачив – у нас різні «робочі ритми», – чи то повідомив, чи то пожартував Сергій.

Начальник гмикнув і підбадьорливо поплескав Сергія по плечу, злегка підштовхнувши до чистенького мікроавтобуса – зразкової машини в парку. Сергій відчинив двері, завів мотор і вирушив на свій маршрут номер двісті двадцять п’ять – «ринок-вокзал».

Начальникові автопарку Сергій доводився хрещеником, і хоча кращого друга Андрія Івановича Ігоря вже майже двадцять років як не було живого, Андрій все одно переймався долею Ігоревого сина. Коли хлопець покинув один виш, потім другий, Прилипко прийшов до нього додому на розмову.

– Сергію, ти начебто любиш машини?

– Ну, так, машини мені цікаві…

– Може, підеш поки що до нас? Здаси на категорію та почнеш працювати. Зарплата хороша, буде допомога матері. А за рік чи два назбираєш грошей на навчання та й вивчишся нарешті.

Тоді це здавалося хорошим рішенням. Сергій, закінчивши школу, вступив до університету на фізико-математичний факультет, але після першого семестру перевівся в політехнічний. А через пів року покинув інститут. Хлопець навчався легко, проблема була в іншому. Він почувався, напевно, найбіднішим студентом країни. Стипендію доводилося розтягувати на місяць. Іноді вдавалося підзаробити промоутером, щоб підкинути матері грошей. У ці моменти він ловив у її очах подяку, а самому хотілося плакати від безсилля. Треба було йти працювати, щоб допомогти родині.

Зараз важко повірити навіть фотографіям, що замолоду його мати, Марія Сергіївна, була красунею. Сини Вадим і Сергій народилися один за одним. Сергій згадував батька: великого, сильного й веселого. Він приносив дітям неймовірні ласощі. Тоді щойно з’явилися у продажу смачні, але дорогі шоколадні батончики, і Сергій пам’ятав, як мама сварила тата за таке марнотратство.

З роботою у батьків на той час було не просто важко, а дуже важко: татів науково-дослідний інститут закрили, його колеги почали мотатися в Польщу і зробилися «комерсантами». У тата стати комерсантом ніяк не виходило, але він служив в Афганістані, був сміливим і відчайдушним, тому пішов у службу охорони – і це в 90-ті роки, коли вся країна «будувала перебудову», як говорив дід. Батька вбили у безглуздій вуличній стрілянині через два місяці після початку служби.