Людмила Волок - Останній шанс на кохання

– По-перше, мені скоро двадцять один. Ти мене, до речі, у вісімнадцять народила, відразу після школи – не пам’ятаєш? По-друге, не місяць, а півтора. І по-третє, Алекс – без п’яти хвилин голова нашого торгпредставництва в Сполучених Штатах, – парирувала Ліка.

– А чому одразу заміж? Можна ж просто зустрічатися, – не здавалася Віра.

– Мамо, це чудовий варіант, – терпляче, наче розумово відсталій, пояснювала Ліка. – Він навіть лекції читає американським студентам, уяви.

– Біологам? – здивувалася Віра.

– Та ні ж, – досадливо відмахнулася Ліка. – Познайомилися ми, звісно, не на лекції, а на вечірці у спільних знайомих.

– Скільки ж йому років, якщо він лекції читає? – підозріливо запитала Віра Миколаївна.

– Тридцять один, – просто відповіла Ліка. – Та, мамо, нічого вже не зміниться, слава богу – я вагітна!

І дочка засміялася, ніби повідомляла про те, що виграла в лотерею.

Насправді ж майже так воно й було. Олександр Петрович, як його називала Віра з першого дня знайомства, виявився хорошим чоловіком для Ліки і, що найголовніше, зразковим батьком для їхньої дочки Ані. Ліку він постійно балував, а Аню, крім того що балував, ще й обожнював. Він проводив із донькою більше часу, ніж будь-який інший чоловік із тих, кого знала Віра. І не просто возив Аню в цирк або зоопарк – він грався з нею і розмовляв. За цю «успішність у батьківстві» Віра поважала зятя більше, ніж за його успіхи в бізнесі.

Перебудова набирала обертів, а з нею й Олександр Петрович. Він і за колишніми поняттями був людиною далеко не бідною, та коли приватний бізнес стало можливо вести відкрито, дав розгорнутися своєму підприємницькому талантові на повну силу. Звісно, завдяки родинним зв’язкам він мав привілеї, і доволі істотні, під час приватизації підприємств. Але треба віддати належне, що свої фабрики і заводи він, як новий господар, не губив, а твердою рукою вів до неминучого процвітання.

Сьогодні до його концерну «Інтерконтиненталь Груп» входили не тільки заводи, газети й пароплави, але й найбільша мережа приватних клінік «Цілитель». За гіркою іронією долі навіть це не могло зараз допомогти Олександру Ольховському, людині зі списку найбагатших людей країни, врятувати свою доньку.

Віра набрала номер Анжеліки.

– Ліко, вітаю, як там ваші справи? – Віра Миколаївна намагалася говорити спокійним голосом.

– Ой, мамо, привіт, все прекрасно, погода чудова, знайомих зустріли, уяви, реально Монако – велике село! – торохкотіла дочка. – А ви як? Усе нормально?

– Аня захворіла, – почала здалеку Віра.

– Застудилася? Вона так і їздить із відкинутим верхом? Напевно, так і є! Мамо, скажи їй, хай не відвідує поки що заняття, вдома перепочине, нікуди ті лекції не подінуться! Ну все, бувай, цьомки, час збиратися: нас запросили на вечерю!

У слухавці почулися короткі гудки, і Віра розгублено крутила в руках телефон. Дзвонити знову? Вони повертаються тільки через тиждень, а Максим Леонідович наполягає на негайному початку хіміотерапії. Віра не могла таке вирішити сама.

Поки вона роздумувала, як повести розмову, коли вдруге спробує достукатися до затуманеної світським лоском свідомості доньки, задзвонив телефон, і жінка від несподіванки здригнулася. Телефонував зять.

– Доброго дня, Віро Миколаївно, – пророкотав він приємним баритоном. – Що там з Аннусею?

Віра помовчала – лише кілька секунд, а він уже втямив, що проблема серйозніша за просту застуду.

– Її телефон не відповідає, я щойно набирав. У чому справа, Віро Миколаївно? – допитувався Олександр Петрович, і Віра відчула, як її гостро вштрикнула провина, немовби це вона недогледіла, пропустила підступну хворобу…

– Олександре Петровичу, думаю, вам варто повернутися раніше.

– Віро, прошу, говоріть прямо! – Зять, який зазвичай ніколи не втрачав самоконтролю так швидко, зараз гарячкував. – Із донькою трапилось нещастя?!

– Ні. Не в тому сенсі… Тобто я хотіла сказати, що це не нещасний випадок, – квапливо пояснювала Віра, немовби виправдовуючись. – Учора вона зомліла, і ми поїхали до лікарні. З’ясувалося, що в неї серйозна хвороба. Аню обстежили, а зараз вона спить, телефон я відключила, аби ніхто не турбував.

– Тобто моя дочка зараз у лікарні, – уточнив Олександр Петрович.

– Так.

І потім він поставив найскладніше запитання:

– У якій?

– В інституті онкології.

Він замовк, усвідомлюючи нову інформацію. І сказав:

– Віро, ми будемо в лікарні максимум через шість годин. Чекайте на нас там. Поки що нічого не вирішуйте. Я подзвоню, коли приземлимося.