Людмила Волок - Останній шанс на кохання

Через кілька годин Ані трохи полегшало, але додому її, звісно, не відпустили. Віра Миколаївна рішуче заявила, що нікуди не поїде, і їй дозволили провести ніч у кріслі, що стояло в кутку Аниної окремої палати.

Обстеження зайняло весь наступний день. У приватній клініці, куди привезли Аню, було найсучасніше обладнання і прекрасні фахівці, але наприкінці дня лікар викликав Віру Миколаївну в кабінет і повідомив, що потрібно їхати до іншої лікарні.

– Боюсь, у мене дуже погані новини. Є підозра, що у вашої онуки пухлина мозку.

Віра з жахом глянула нього:

– Що? Пухлина?.. В Ані?!

– Мені дуже шкода. Вам необхідно якомога швидше – я б сказав негайно – звернутися до онкологів. У мене є хороший друг, один із кращих фахівців у цій галузі – Максим Леонідович Смирнов, я зателефоную йому й випишу направлення. Сподіваюсь, він зможе чимось вам допомогти.

Він говорив слова розради, хоча розумів: те, що побачив на знімку, навіть без спеціальних знань кваліфікується як одна з останніх стадій раку.

Віра набрала номер Смирнова, і він її напрочуд швидко згадав.

– Доброго дня, Максиме Леонідовичу! Це говорить Віра Ляшенко, я у вас була кілька років тому на прийомі. Раптове схуднення…

– Аякже, пам’ятаю прекрасно! Ви ж тоді так і не прийшли на профілактичний огляд, і я, правду кажучи, засмутився. Як у вас справи? Сподіваюся, все добре?

– Ні. Все дуже недобре. Внучка… – і Віра, не стримавшись, заплакала в слухавку.

Лікар промовчав.

– У неї підозрюють пухлину мозку, – опанувала себе Віра. – Нам вас порекомендував лікар із клініки «Цілитель», Карташ його прізвище.

– Віро Миколаївно, приїжджайте зараз же, я чекаю. – Смирнов одразу став серйозним.

Він задумливо поклав мобільний телефон на стіл і підійшов до вікна. Починалася осінь, яку він так любив, – у юності дівчатам надзвичайно подобалася його фраза: «Скоро осінь, наша з Олександром Сергійовичем улюблена пора року». Усі дівчата були захоплені неоромантизмом у стилі шістдесятих, і осінні прогулянки шурхотливим листям під акомпанемент модних віршів, під пронизливим синім небом були дуже концептуальними. Дівчата падали в обійми молодого Смирнова щедрими оберемками, зовсім як осіннє листя.

Коли Віра прийшла до нього вперше, теж стояла рання осінь. І він тоді подумав, що це символічно – жінка-пацієнтка! Він раніше ніколи не дозволяв собі захоплюватися пацієнткою. Дотепна і витончена, яка так вразила його, прийшла саме восени. Примарна обіцянка пізнього, останнього кохання. А вона взяла і зникла.

І ось тепер з’явилася, але, боже мій, який сумний привід для зустрічі…

Віра приїхала з онукою через три години після дзвінка. Водій завіз їх додому, й Аня зібрала деякі речі. Бабуся наполягла:

– Анечко, можливо, доведеться провести в лікарні кілька днів, тому краще сама вирішуй, який одяг узяти, чи книги, чи ще щось…

– Бабусю, ти ж так нічого й не сказала. Що зі мною? – сердито говорила Аня, поки вони їхали в машині. – Лікарі всі теж мовчать, наче води в рот набрали! І до чого такий поспіх? Куди ми тепер повинні переїжджати? Може, в мене звичайна перевтома!

Віра промовчала. Вона відчайдушно боялася. Побачивши табличку «Інститут онкології», Аня про все здогадається. Може, під’їхати іншою дорогою? І заплатити персоналу відділення, щоб вони відповідали на розпитування Ані, нібито вона перебуває, наприклад, у реабілітаційному центрі для перевтомлених студенток? А заодно підкупити пацієнтів і відвідувачів? Ага. «Чиї поля? – Маркіза Карабаса!»

Авжеж, Віра Миколаївна була рішучою дамою, але образ кота в чоботях їй явно не пасував. Тому вона гарячково складала правдоподібну версію, чому вони вирушають саме до цього медичного закладу.

– Аню, пам’ятаєш, я колись худнути почала? Ну, ні з того ні з сього…

– Аякже! – засміялася Аня. Вони тоді багато жартували з цього приводу, мовляв, незаміжнє життя знову перетворило бабусю на дівчину.

– Я тоді знайшла прекрасного лікаря, доктора Смирнова. У них чудова діагностична база, і він зараз запропонував госпіталізувати тебе в його відділення – суто для поглибленого обстеження. Адже ми так досі нічого й не з’ясували. Аню, це тимчасово! – майже закричала Віра Миколаївна, помітивши, як поблідло й напружилося Анине обличчя.

Удома Аня захотіла ще випити чаю у своїй кімнаті. Увімкнула тиху музику, опустилася в крісло і немов прощалася зі своїми речами, спогадами, минулим – своїм життям. У неї знову боліла голова, почало нудити. Їй було страшно, тому що Аня знала: бабуся абсолютно безсовісно обманює. Звичайно, це «обман для порятунку», але ніхто не лягає в онкологію, щоб здати аналізи. Та й взагалі, знайшли кого обманювати: студентку четвертого курсу біофаку! Проте вона вирішила не показувати, що підозрює справжні причини госпіталізації.