Людмила Волок - Останній шанс на кохання

– У вас, Віро Миколаївно, здоров’я – хоч у космос запускай. А схуднення, вочевидь, зумовлене психосоматичними або гормональними причинами через певні фізіологічні зміни, характерні для віку.

Попри те що лікар так майстерно й делікатно обійшов слово «клімакс», Віра на «вік» таки образилася, тому штурм Максима Леонідовича згорнула, не встигнувши навіть як слід почати бойові дії. І в подробиці власне причин схуднення вдаватися не стала. Здорова – та й здорова, тим паче, що її нова «стара» дівоча постать страшенно її тішила. Щоправда, розум не затьмарився настільки, щоб почати носити міні, проте елегантні сукні стали тепер її нормою життя.

І ось через п’ять років Віра знову сиділа в кабінеті того ж лікаря. Але тепер їй було не цікаво, а страшно. Аня, її єдина онука, світло у віконці, помирала.

Це почалося близько місяця тому, на самісінькому початку вересня. Анжеліки з чоловіком не було – вирушили на пару тижнів розважитися в Монако. Аня повернулася додому після занять в університеті. На диво повільно під’їхала до гаража на своїй сріблястій «зетці» – зазвичай дівчина робила хвацький віраж, щоразу зриваючи оплески всіх, хто перебував на той час у дворі, найчастіше садівника або бабусі. Дівчина прекрасно кермувала своїм авто.

Батько подарував їй BMW на двадцять перший день народження. У їхній родині подарунки заведено було вручати з самого ранку, щоб одразу створити іменинникові святковий настрій на весь день. Аня спустилася до сніданку, і після бурхливих привітань усіх домашніх Олександр Петрович урочисто заявив:

– Тепер ти цілком повнолітня, якщо виходити з американських стандартів. Тож тримай! – і гордо простягнув доньці ключі від машини.

Аня аж пискнула від захоплення і рвучко обійняла батька:

– Таточку, любий! Який же ти в мене чудовий! Дякую! Можна, я прямо зараз?..

– Аякже! – засміявся Олександр Петрович. – Вона біля парадного входу.

Аня вибігла надвір, за дівчиною вирушила вся сім’я, аби помилуватися подарунком. Акуратна блискуча машинка була перев’язана величезним бантом. Аня з маминою допомогою зняла його і тут же зробила «коло пошани» навколо центральної клумби. Анжеліка млосно промуркотіла:

– Алексе, ти занадто балуєш дівчинку. Щоправда, вона так хотіла машинку… Знаєш, я б і свою оновила!

– Лікусю, ти ж на ній ще й року не їздиш! – здивувався Олександр Петрович.

– Але вона мені вже набридла! – вередливо відказала Анжеліка, а Віра Миколаївна лише похитала головою.

…Того злощасного дня Віра саме обрізала в саду троянди, хоча садівник Григорій на це нарікав, гадаючи, що йому не довіряють. Він з ображеним виглядом ходив за Вірою Миколаївною, бурмочучи:

– Все самі й самі. А ми що ж, не так робимо?

Віра ж просто обожнювала поратися біля квітів. Вона зрізала кілька улюблених жовто-рожевих уже розквітлих троянд, щоб поставити в їдальні, і роздратовано відмахнулася від Грицька. Побачила внучку:

– Анечко, вітаю, моя люба! Як успіхи?

– Щось голова болить, піду ляжу. – Аня і справді мала не надто добрий вигляд: бліда, під очима кола.

Дівчина й раніше скаржилася на головний біль – останнім часом він виникав дуже часто, і Аня довго лежала в ліжку, втомлено прикривши повіки. Віра Миколаївна непокоїлася й говорила, що треба відвідати лікаря. Ліка ж вважала, що дочка просто забагато часу проводить за підручниками та книгами, тому ніхто не поспішав у поліклініку.

Аня вийшла з машини й раптом незграбно вхопилася однією рукою за капот. Віра тицьнула букет Григорієві та кинулася до внучки. Аня злякано прошепотіла:

– Бабусю… Мені… – і впала на землю.

– Гришо, швидку, негайно!

Садівник узявся викликати швидку, а Віра опустилася навколішки біля Ані. У внучки почалися судоми. Віра тримала її голову й постійно повторювала:

– Аню, Анечко… Аню, Анечко…

Налякана покоївка Світлана вибігла надвір і заголосила:

– Так що ж це таке, га? Що ж робити, Господи?

– Води принеси!.. – уривчасто скомандувала Віра.

– Швидка буде хвилин за десять, – доповів Григорій і завмер, не знаючи, що робити далі.

Судоми припинилися. Віра змочила водою скроні дівчини. Вона повільно відкрила очі та спробувала сісти. Віра обійняла внучку. Швидкої дочекалися, так і сидячи на нагрітому вересневим сонцем тротуарі. Віра гладила Аню по голові, як маленьку, і примовляла:

– Дівчинко моя дорога, все буде добре…

Але добре не стало. У машині швидкої Аню знудило, і від тривоги, яка читалася в очах лікаря швидкої, у Віри Миколаївни похололо в грудях і стислося серце.