Людмила Волок - Останній шанс на кохання

– Їдьмо, я готова, – сказала Аня, поставши з невеликою сумкою перед Вірою.

У відділенні на них уже чекали: платна палата виявилася цілком пристойною, на тумбочці навіть стояли свіжі квіти.

– Тільки обстеження, нічого страшного, – повторила Віра, коли Максим Леонідович зайшов у палату.

Він уже був втаємничений у план мовчання, але знав, що з цього нічого не вийде: хворі дуже швидко дізнаються, яка хвороба руйнує їхнє тіло.

– Ну що ж, значить, будемо обстежуватися, – награно весело погодилася Аня. Підвелася з ліжка – і впала на підлогу.

Аню привели до тями, і почалися діагностичні процедури. Разом з очікуванням у чергах це забрало кілька годин, і дівчина, вкрай виснажившись, заснула.

Віра вирушила у лікарняний сквер – зібрати докупи думки. Вона сиділа на лавці й міркувала, де взяти мужності розповісти батькам Ані про її хворобу. Якими словами?! Причому її бентежили не так майбутні переживання рідної доньки, як реакція зятя: боялася, що той одразу зляже з інфарктом.

Замолоду Віра була дуже романтичною дівчиною і назвала дочку наймоднішим на ті часи ім’ям – Анжеліка, по-королівському незвичним для радянських громадян, неабияк розбурханих серією фільмів про прекрасну маркізу янголів.

З дитинства Ліка виправдовувала своє ім’я: мало того, що від природи була красунею, та ще й усі зусилля скеровувала на вдосконалення своїх природних даних. Довге золотисте кучеряве волосся нізащо не дозволяла стригти, навіть коли в п’ятому класі у неї завелися воші (втім, як і в більшості однокласників). Віра тоді мало не навколішках стояла з ножицями:

– Анжелочко, дитинко, давай відріжемо. Волосся – не зуби, виросте нове. А якщо ми цих паразитів не виведемо, то кому потрібна твоя негігієнічна краса!

– Ні! Краще воші, ніж стрижка! – відчайдушно волала Лікуся.

Воші, певно, дуже зраділи, бо із золотистих кучерів Ліки ніяк не хотіли виводитися, попри те що голову мили через день смердючим дустовим милом. Потім Віра, зневірившись, ризикнула застосувати «ефективний метод» сусідки Рози Давидівни: рясно змочити волосся гасом, загорнути рушником і в такому вигляді провести незабутню ніч. Ліка мужньо стерпіла таких цілих три – і з комахами було покінчено.

Відтоді стало зрозуміло, що Ліка покладе все на вівтар краси. Природно, вона чекала й винагороди – не обов’язково маркіза, але принаймні хорошого хлопця з квартирою, машиною, дачею та іншими атрибутами радянської розкоші.

Їй не довелося занадто довго чекати, як Проні Прокопівні свого чепуруна-цирульника, аби потім полегшено вимовити знамените: «Сиділа, сиділа, та й висиділа». До вісімнадцяти років Ліка так розквітла, що на неї заглядалися не тільки молоді хлопці «з атрибутами», але й їхні високопосадові батьки й навіть діди – останні, щоправда, виключно з естетичною метою.

На час Лікиного раннього, але з першого разу вдалого заміжжя Віра була вже розлучена з її батьком (своїм колишнім однокласником). А другий чоловік – начальник архітектурного бюро, в якому Віра працювала, – у міру дозрівання падчерки відчував дедалі більшу небезпеку еротичного характеру, якою променилася Ліка. Використовуючи всі свої зв’язки, він відправив юну спокусницю від гріха подалі – за кордон на навчання за обміном.

Тоді щойно починалися такі подорожі по знання і заморські враження (вражень, до речі, хотілося значно більше, ніж знань). Віриного чоловіка теж турбував радше не інтелектуальний розвиток Анжеліки, а власні моральні підвалини, ось-ось готові зруйнуватися: досить було Ліці подати якийсь знак. Та дівчина звертала на вітчима стільки ж уваги, скільки й на своїх невдах-однокурсників на факультеті біології, які прагнули вивчати предмет суто на прикладі Лікиної анатомії.

Вона була не просто красунею – з величезними карими очима, білосніжною шкірою і густими золотими кучерями до талії, які вдалося зберегти навіть під натиском вошиної навали. Втім, і талію, якої сягали кучері, і красиві пружні груди, і кругленькі міцні сіднички, і стрункі довгі ноги – всю цю ідеально пропорційну красу Анжеліка щодня зміцнювала за допомогою аеробіки. У цьому сенсі всі подруги заздрили силі волі дівчини, тому подруг у неї не було.

Їхнє місце зайняв молодик, із яким вона дуже швидко познайомилася в Штатах. Через два місяці після навчання в США за тим самим обміном Ліка з’явилася вдома, радісно повідомивши, що виходить заміж.

– Анжеліко, ти з глузду з’їхала! Двадцять років усе-таки зарано для заміжжя. І як довго ви знайомі – місяць? – допитувалася Віра Миколаївна.