Людмила Волок - Останній шанс на кохання

– Ви краще на дорогу дивіться, а то проїдете мою «Заводську»!

– А давайте знайомитися. Мене, наприклад, звати Сергієм. А вас?

– Настя, – назвалася білявка.

– Вчитеся десь?

– Так, у медичному!

– Підете зі мною на побачення? – запитав Сергій. Просто так поцікавився, задля соціального експерименту. Такого ще не було, щоб яскрава красуня-студентка, тим паче з медичного інституту, погодилася на побачення з ним.

Дівчина зам’ялася, зніяковіла і промовила, злегка затинаючись:

– На жаль, не вийде, у мене лекції, і взагалі, я така зайнята…

– Гаразд, зрозуміло, – Сергій усміхнувся. – Ось, до речі, і «Заводська», щасти вам!

Дівчина з явним полегшенням махнула рукою на прощання і швиденько вибралася з маршрутки.

І ця, значить, красуня швиденько визначилася, що Сергій, водій маршрутки, їй не до пари. У цьому крилася ще одна проблема Сергія. У нього не складалися стосунки з дівчатами. Ті, що йому подобалися, шукали чоловіків заможніших, які «подають надії». Як сказала йому одна дівчина на третьому (і останньому) побаченні, з якою він познайомився на весіллі однокласника: «Ти, мабуть, і в Туреччині ніколи не був! Що ти можеш мені дати?»

А що він міг дати? Наразі, на жаль, лише свою готовність кохати, підтримувати й підставляти плече. А ще він бажав розділяти з дівчиною свої мрії і навіть хотів створювати спільні мрії з нею – одні на двох. Проте, як виявилося, дівчатам його мрії були до лампочки. Тому поки що він зустрічався з Іркою, молоденькою касиркою з найближчого супермаркету, якій було цілком достатньо одного Серьоги – без жодних матеріальних і статусних додатків. Іра жила по сусідству й була простою веселою дівчиною з добрим серцем. Щоправда, з темами для розмов виникали значні труднощі і Сергія обтяжував цей дисбаланс, але відносин не розривав, вони плинули самі собою, як листя на поверхні води. У кожного має хтось бути. І в Сергія теж. Хтось, хто хоча б вислухає і, зрештою, хто подарує трохи інтимного тепла.

Відпрацювавши зміну, втомлений Сергій прийшов додому пізно ввечері. У передпокої було темно. Вадимової куртки на вішаку не було: до цього часу, значить, не повернувся.

Мати сиділа за кухонним столом, обхопивши голову руками. На столі поруч із попільничкою, повною недопалків, стояла чашка з холодним чаєм.

– Привіт, мамо. – Сергій запитально поглянув на неї. – Щось трапилося?

Мати підняла на нього заплакане обличчя і глухо промовила:

– До нас приходили люди. Казали, що Вадик винен їм багато грошей. Дуже, дуже багато… – І тихенько заплакала, безпорадно схлипуючи.

Вадим був на два роки старший, але молодший Сергій завжди дбав про нього. Вадик змалечку ріс сміливцем, як і батько, одначе ця хоробрість була якоюсь відчайдушною й часом переходила в навіжену лють, яка лякала матір і засмучувала діда.

Вадик уперто прагнув вирватися з бідності й мовчки зневажав матір з її вічними копійчаними заробітками. А Сергієві говорив прямо:

– Дурний ти, Серього. Так і гаруватимеш усе життя водієм?

– Чого ж усе життя? Я планую йти до інституту…

– А, до інститу-у-уту! – презирливо передражнював брат. – Щоб через п’ять років отримувати ті самі гроші за більший геморой?

– На життя мені вистачить, – огризався Сергій.

– Подивись на свого хрещеного: дуже йому вистачає? А він, між іншим, начальник автопарку! – відверто знущався Вадик.

– Думаєш, твої оборудки до добра доведуть?! – не витримував Сергій.

– Та я вже через місяць їздитиму на своєму «мерсі», а не на вошивій маршрутці! А ти додому добираєшся трамваєм, дурний водило!

Мати не витримувала, коли вони лаялися. А сварилися брати часто, особливо відтоді, як Вадим позичив десь грошей і вирішив робити бізнес, виходячи з власних понять.

Поняття ж у нього були такі: винайняти шикарний офіс у центрі, взяти на роботу схожу на порнозірку секретарку, купити дорогу машину й надрукувати візитки із золотими літерами: «Вадим Ігорович Нікольський, генеральний директор, оптова торгівля продуктами харчування».

Усе б воно й нічого, та продукти харчування, закуплені Вадимом у якихось підозрілих напівлегальних постачальників, швидко псувалися, а магазини не хотіли приймати неякісний товар. Сергій здогадувався, що брат по вуха в боргах. Але той продовжував роз’їжджати на купленому в кредит «мерседесі» й розповідати, що скоро все в нього налагодиться і він звалить із їхньої бідної квартири у власні хороми, звільнивши для сім’ї займану ним житлову площу. Поки що ж він не міг видати матері на господарювання й сотні доларів: у нього, мовляв, усі капітали «крутяться в справі».